Археографічна діяльність Н.В. Пігулевської (1894–1970 рр.)
Нахили до археографічної діяльності у Н.В. Пігулевської спостерігаються ще з студентських років. Восени 1912 р. вона з успіхом вступила на історико-філологічний факультет Вищих жіночих курсів, єдиного в Росії жіночого університету, де викладачами були видатні вчені того часу. Там читали спеціальні курси і керували семінарами такі історики і філологи як О.О. Васильєв (джерелознавство історії Візантії), О.А.Добіаш-Рожденственська (латинська писемність і палеографія), І.І.Толстой (сігіллографія), С.Ф.Платонов (російське джерелознавство, літописання), С.А.Венгеров (бібліографія), Д.І.Абрамович (бібліографія, палеографія), Г.В. Церетелі (папірологія, грецька палеографія).
Археографічну діяльність Ніни Вікторівни Пігулевської можна охарактеризувати за такими напрямками:
1. Пошук документів, їх переклад і публікація. 2. Впорядкування результатів археографічної діяльності попередників. 3. Організаторська діяльність у галузі археографії.
До першого напрямку, без сумніву, можна віднести відкриття, яке пощастило зробити Н.В. Пігулевській на початку творчого шляху і про яке вона завжди згадувала з великим хвилюванням. В VII ст. один із відомих єпіскопів і письменників Несторіанської церкви Мартиріус Сахдона був позбавлений сану. Всі його твори були загублені, і тільки в унікальному страсбурському рукописі збереглася “Книга досконалого життя”, п’ять листів і поради мудрості, але і вони обривались у середині шостого вислову, і навряд чи можна було чекати, що коли небудь знайдуться сторінки, яких не вистачало. У 1926 р. на засіданні Колегії сходознавців Н.В.Пігулевська виступила з повідомленням про те, що в Публічній бібліотеці ім. Салтикова-Щедріна знаходяться два пергаменних аркуші, які, як нею було встановлено, є закінченням Страсбурського рукопису. У наступному році це повідомлення було опубліковано в часописі «Oriens christianus», а в 1928 р. з’явилась стаття “Жизнь Сахдоны”, яка розповідає про життєвий шлях цього вченого і видатного громадського діяча того часу. [1]
Тут же було описано Євангеліє XVI століття (зберігається в Інституті народів Азії АН СРСР) “рідна сестра” якого була знайдена Н.В.Пігулевською у Берліні; обидва кодекси написані одним писцем-монахом Іоаном. Опис рукописів в цьому каталозі побудований таким чином, що він може служити важливим довідниковим посібником з християнської писемності народів візантійського культурного кола. Назви окремих творів перекладені на російську мову, повсюди дані вказівки на видання грецького і сирійського текстів.
Працюючи над монографією “Византия и Иран на рубеже VI и VII веков“ [2] Н.В. Пігулевська зробила переклад із анонімної сирійської хроніки 1234 р., з 76 по 125 пункти. Вона вказувала, що цей текст був створений невідомим автором і складається із двох частин - світської та церковної. До 40-х рр. XX ст. хроніка знаходилась в Константинополі, у власності приватної особи. Вперше вона була видана у 1904 р. Потім була перевидана у 1917 р. Історик наголошувала, що твір цей маловідомий і дуже рідко залучавась для досліджень. Але він становить великий інтерес. В російському перекладі Н.В. Пігулевська повідомляла про відсутність пункту 109 сирійського рукопису.
В додатку монографії “Византия на пути в Индию” [3] Н.В.Пігулевська подає російський переклад грецького рукопису за №252 Державної Публічної бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна (тепер Російська Національна бібліотека), який до того часу був невідомий. Він датований 1661 р. Н.В. Пігулевська дає детальний опис цього рукопису. Він написаний чітким, гарно читаємим почерком, чорнилом густого чорного кольору. Заголовки, прописні літери і заставки зроблені кіноварью. Листів в рукопису 112. Поля широкі. Число рядків 18 на кожній сторінці. В своїй монографії Н.В. Пігулевська вперше надала російський переклад і порівняла його з грецьким перекладом, який видав у 1910 році німецький філолог Р. Клотц (1807-1870 рр.).
Н.В. Пігулевською були зроблені переклади робіт сирійських істориків і їх праць, а саме: “Історія” Іоана Ефеського, “Історія” Захарія Митиленського, “Хроніка” Михайла Сирійця, що вміщені як додаток до монографії “Арабы у границ Византии и Ирана в IV-VI веках.” [4].
Однією із найбільших праць, в якій Н.В.Пігулевська виступає як археограф є “История Мар Ябалахи ІІІ и раббан Саумы”[5]. Ця “История…” повідомляє, як два монахи пройшли довгий шлях через всю Азію із Пекіну, щоб досягти Межріччя, з метою досягнення Єрусалиму. Опис їх подорожі дає уявлення про те, з якими перешкодами вони зустрілися, в якому стані були дороги. “История…” містить свідчення, невідомі з інших джерел, про час монгольського панування на Близькому Сході. Вона хронологічно охоплює час від 1245 р. до 1317 р.Вперше ця “История…” була опублікована у 1888 р. Переклад зробив відомий англійський сходознавець Бедж у 1928 р. Але він подавши загальну характеристику пам’ятника, не дав характеристику “Истории…” ні як літературної пам’ятки, ні як історичного джерела. В своєму дослідженні Н.В.Пігулевська подала не тільки переклад, а й характеристику мови пам’ятника.
В 1954 р. в “Палестинском сборнике” була опублікована праця Н.В.Пігулевської “Греко-сиро-арабская рукопись ІХ века” [6, С. 59-90], яка вказувала, що досі цей “рукопис-поліглот” залишався невідомим. Він зберігався у Державній Бібліотеці ім. В.І. Леніна (тепер Російська Державна бібліотека) за № 432 і дозволяє зробити нові висновки в галузі вивчення історії мови і писемності народів Близького Сходу. Матеріал, на якому написаний рукопис – пергамент, вказує на те, що йому більш тисячу років. Тут налічується паралельні тексти: грецькою, сирійською і арабською, що дозволяє проводити їх порівняльний аналіз.