Елементи консерватизму в світогляді і текстах Дмитра Дорошенка

Після поразки Польщі у 1939 р. Дмитро Дорошенко переїздить до Праги, де знову викладає в Українській Вільнім Університеті. Із закінченням Другої світової війни він опиняється в Мюнхені в складі професури Українського Університету, який сюди перенесли з Праги. Університет вшановує його почесним докторатом, а незабаром у 1946 р. обраний і на Президента Української Вільної Академії Наук, яким він залишається до самої смерті.Дмитро Дорошенко є автором понад тисячі праць з української історії, історіграфії, культури, церкви, літератури та політичних взаємин з Європою. Наукове ім’я йому зробили монографії про М. Костомарова, П. Куліша, В. Антоновича, розвідка “Православна Церква у минулому й сучасному житті українського народу” (1940). Він написав розлогу монографію про гетьмана Петра Дорошенка, що поки залишається в рукописах. Багато його робіт еміграційного періоду (як через нагальні суспільні потреби, так і через неможливість писати доступу до першоджерел) спрямовано на популяризацію знань про Україну як серед українських емігрантів, так і в європейських колах. Блискучий стиліст і дуже плідний автор, він написав декілька курсів історії для середньої школи, для вузів - три томи “Слов’янского світу в його минулому і сучасному” (1922), присвячені узагальнюючому образу етносів, які жили і розвивалися в одних умовах з українським народом, були з ним пов’язані, мали якісь контакти, впливали на нього або зазнали українського впливу. Для Українського наукового інституту він написав “Огляд української історіографії” (1923) – перший повний історіографічний огляд літератури до української історії, головною метою якого, окрім просвітнього, було: “цілком інакше оцінити Костомарова, Антоновича, Лазаревського, Грушевського, ніж то у нас прийнято під впливом радикально – демократичного дурману”. “Огляд” є спробою ревізії народницького бачення історії з її виключною увагою до “народу”, до якого не потрапляли заможні прошарки, та до національно – культурного прогресу, та подання розвитку української історіографії з позиції державництва. Такий підхід дозволяв дійти часом парадоксальних висновків, як – то наприклад: “З погляду ясности державної національної традиції історіософія Костомарова була кроком назад в порівнянні хоча б з “Історією Русів”.

Не можна не згадати величезного впливу на погляди, писання і діяльність Дмитра Дорошенка В’ячеслава Липинського. Познайомившись ще в молодості, вони були найближчими друзями і співробітниками протягом довгих років, діячами гетьманського руху, ідейними однодумцями, що співпрацювали в ряді періодичних видань, зокрема в “Хліборобській Україні”. Як зауважив Л. Винар: Історіографічні та історичні праці Дмитра Дорошенка безпосередньо в’яжуться з ідеологічно – історичними концепціями Липинського, що становлять ідеологічне підножжя державницької історичної школи, у якій обидва відігравали провідні ролі. Д. Дорошенко не лише популяризував концепції Липинського, зокрема його “Листи до братів – хліборобів” і видав популярний нарис “В’ячеслав Липинський і його думки про українську націю і державу” (Відень, 1925), але і інтегрував ідеї і розробки В. Липинського до власних наукових розвідок.

Як історик Дмитро Дорошенко належав до перших представників так званого державницького напряму в українській історіографії. Як пише його учень Б. Крупницький, його державництво навіть не можна назвати реакцією на народницький напрям ХІХ ст., як це виразно помітно у його сучасників – С. Томашівського і особливо В. Липинського. Скоріше воно було наслідком особливого бачення українського історичного процесу. Найповніше особливість цієї позиції відбито в найвідомішій роботі Д. Дорошенка - двохтомному “Нарисі історії України”, створеному як перший університетський курс з історії України і виданий в 1932 – 33 рр. у Варшаві. Державництво автора виявляється не так у деталях викладу, як у загальній спрямованості книги на підкреслення ваги існування України як окремої незалежної і автономної держави. Ця розвідка стала першим оглядом історії України не тільки як процесу розвитку українського народу, але і як процесу розвитку української держави. Постаті Б. Хмельницького, П. Дорошенка або І. Мазепи змальовані Д. Дорошенком не як народні трибуни, а як державні діячи, що дбали про створення сильної української державності. Дорошенко також активно пропагує тезу В. Липинського про вагу української шляхти для розбудови держави Б. Хмельницького, проте не забуває вказати і ті її риси, що призвели до занепаду цієї державності.“Нарис” також є перша спроба синтетичного представлення українського історичного життя в його повноті. Дорошенко прагнув відійти від традиційної для української історіографії схеми викладу: історія українського руху, визвольних змагань, культурної та етнографічної продукції, театру і т.п., доповнюючи її оглядом політичного і соціального життя країни, особливо в зв’язку з російським режимом. Як він відзначив у листі до Липинського: “Розуміється, викидати за борт ціле українське життя, з його складними політичними, соціяльно – економічними й культурними процесами, зводити приміром історію ХІХ століття до історії літературного руху, як се робить Грушевський, - річ несерйозна й зовсім перестаріла. Очевидно, що українське життя виявилося в діяльності всіх станів українського суспільства, які брали участь у спільній з иншими народами будуванні державного життя в масштабі “російської імперії”, і тому, починаючи від Розумовських, Безбородьків, Трощинських, Кочубеїв, і кінчаючи нашими Лизогубами, Ханенками, Іскарицькими та ин. – це все прояви “українського життя”. Справді, було б наївно думати, ніби українська нація складалася з кількох тисячів “свідомих” (ще раніше – з кількох сот “українофілів”).

Подібний підхід представляє і інша відома розвідка Д.Дорошенка “Історія України 1917 – 1923” (1930, 1932), присвячена періоду, стосовно якого автор був не лише оповідачем, але і учасником подій. Ця розвідка стоїть на порозі мемуару і просякнута державницько – гетьманськими переконннями автора, але спирається на поважну джерельну базу і написана без упередження до інших форм української державності. На цій книзі як ніколи сильно позначився безпосередній вплив гетьманського оточення Д. Дорошенка. Як відзначає В. Ульяновський, ця праця, зокрема том про Українську Гетьманську державу писався з ініціативи, під великим впливом та за безпосереднього редагування В. Липинського, а сам текст переглядався та виправлявся також Павлом Скоропадським.