Елементи консерватизму в світогляді і текстах Дмитра Дорошенка

Дмитро Дорошенко був членом Центральної Ради від партії українських соціалістів – федералістів від моменту її заснування. І від самого початку її діяльності намітилася його незгода з позицією цього органу. Дорошенкові не подобался її виключна орієнтація на есерівську молодь. Він вважав неможливим будувати нову Україну за допомогою декласованих кіл та космополітичних “революціонерів – демократів”, відкинувши досвід і зусилля поміщиків – верстви, звиклої до громадської і адміністративної роботи. Через ідейні розбіжності з лідерами Центральної Радм він відмовився від посади голову Генерального Секретаріату Центральної Ради, і був натомість обраний губерніяльним комісаром Чернігівщини, але незабаром в умовах поширення більшовицької пропаганди та стихійного невдоволення населення полишив посаду.

Із приходом до влади гетьмана П. Скоропадського Д. Дорошенко погодився зайняти посаду міністра закордонних справ Гетьманської держави – зі згоди лідерів партії есерів С. Єфремова та В. Винниченка. Він став єдиним представником попереднього уряду, що зголосився працювати у гетьманському урядові. Погодження зайняти цю посаду спричинила повний розрив Дорошенка з його політичними союзниками – несподівано одразу після його офіційного призначення у “Новій раді” з’явилося повідомлення про виключення Д. Дорошенка з партії есерів. Як згадував Дмитро Іванович: “Цей вчинок назавжди одвернув мене від есерів, і я дав собі слово ніколи не належати ні до якого політичного угруповання з тими людьми, що так обійшлися зі мною”.

Посада вимагала активних дипломатичних зусиль та роз’їздів. Під час його перебування восени 1918 р. з дипломатичною місією в Берліні з питання затримки німецьких військ на українській території до остаточного формування національної армії стався гетьманський переворот. Д. Дорошенко був позбавлений поста міністра, звинувачений у зраді і у принизливий спосіб викликаний до Києва. Не знаходячи свого місця у тогочасному політичному житті: почувався у “надзвичайно важкій, отруйній атмосфері, від якої, здавалося б, утік світ за очі, щоб не бачити й не чути нічого цього”, він відходить від політики повертається до викладання - навесні 1919 р. у Кам’янці – Подільському як доцент історії читає курс української історії. Власний досвід праці в українських державних установах сприяв остаточному переконанню історика в марноті соціалістичних утопій та недостатності добрих намірів та національно – культурницьких заходів для побудови держави.

З 1919 року починається еміграційний період життя історика. Порівнюючи “великий “ісход” української інтелігенції з рідного краю” з великою польською еміграцією 1831 р., Д. Дорошенко підкреслював, що порівняння це не на користь українців: “аж сумно робиться і боляче, коли подумаєш, які можливості були у нас, і що ми зробили!” На його думку, українська еміграція несла за кордон “зерна розкладу й упадку”, і лише твори В’ячеслава Липинському вирізняються на загальному тлі масштабністю критичної оцінки пройденого шляху, оригінальністю мислення й справжнім духовним почуттям.За кордоном Д. Дорошенко повертається до наукової роботи. Типові проблеми емігрантів - непевність у завтрашньому дні, побутові негаразди, нестача відпочинку, постійний поспіх і великі навантаження - хоча і позначилися на його здоров’ї, проте не завадили плідній дослідницькій діяльності. Він залучається до активної співпраці з науковими і освітніми еміграційними закладами. Не кидаючи громадської роботи (у 1921 – 22 редагує берлінську газету “Українське слово”), Д. Дорошенко стає професором Українського і Чеського Карлового університетів у Празі на кафедрі української історії, з 1926 по 1931 рр. керує як директор працею Українського Наукового інституту в Берліні. У цьому інституті, створеному 1924 року завдяки зв’язкам П. Скоропадського, дослідник опинився у доволі складній позиції, бо мусив опирався намірам перетворення закладу на політично – заангажовану інституцію, а зрештою мусив його залишити, категорично не погоджуючися з перетворенням наукової установи на пропагандистську.

З 1931 Д. Дорошенко мешкав у Варшаві, викладаючи історію всесвітньої церкви на православному факультеті Варшавського університету. Напередодні запрошення до Варшави, начальник відділу внутрішніх справ Г. Сухенек-Сухецький підготував про нього таємне донесення до міністра віровизнань Документ вражає своєю докладністю. Наголошується, що “ставлення Дорошенка до поляків і польської державності було і залишається завжди коректним”, на підтвердження чого згадуються видана істориком популярна брошура про А. Міцкевича й “прихильне ставлення” до поляків під час виконування функцій уповноваженого Всеросійського союзу міст в окупованій Галичині й Буковині за часів Першої світової війни. Зазначається, що “на даний момент він є референтом польських видань у Берлінському університеті”, а його “Нарис історії України” (виданий, до речі, 1932 року Українським Науковим Інститутом у Варшаві) висвітлює польсько-українські взаємини “об`єктивно, без властивого для таких видань національного шовінізму й антипольського спрямування”. Автор донесення визнає за Д. Дорошенком такі позитивні риси, як “реалізм, вміння схоплювати ситуацію й широкий політичний горизонт”, додаючи: “З УНРівців лише Шульгина можна з ним порівняти, але вже порівняно з А. Левицьким і В. Прокоповичем він стоїть значно вище і є інтелігентніший за них”. Підсумовує свою характеристику він так: “порядна людина й ідеаліст, дуже впертий, зі значною домішкою “хохлацької” хитрості. Загальна інтелігентність і знання високі”. Цікаво, що подібну характеристику Дорошенкові дав Євген Онацький: “У Дорошенка підкупає його безсумнівний ідеалізм, шляхетність, освіченість, чого, на жаль, так мало у більшости наших “діячів”. Крім того, в нього почувається глибоке переконання в правді своїх поглядів, сміливість в їх висловлюванні”