Елементи консерватизму в світогляді і текстах Дмитра Дорошенка

Однією з несподіванок для української інтелектуальної спільноти міжвоєнної доби став раптовий розквіт консервативної думки. Він відбувався на західноукраїнських землях поза межами підрадянської України і серед української діаспори у західній Європі та Північній Америці. Цей розвиток значною мірою завдячував пропагандистським зусиллям В’ячеслава Липинського – центральної постаті українського консервативного табору. Проте на загальній палітрі політичних рухів та ідеологій в українському середовищі консерватизм займав відверто маргінальне місце. Така ситуація цілком відповідала європейським реаліям, де в умовах загальноєвропейської кризи демократичних цінностей домінуючі позиції перебирають на себе яскраво – націоналістичні концепції та соціалістично – комуністичні симпатії. У добу, коли цілі суспільства опановують сподівання на якомога швидші зміни, а радикальні перетворення асоціювалися не з загрозою, а зі зміною на краще, консерватизм не мав чого запропонувати своїм потенційним симпатикам.

Маргінальність позиції українського консерватизму визначив і особливий розподіл сил в українській діаспорі, яку складали представники різних політичних сил доби змагань за українську державність та молоде покоління. Із серйозним нівелюванням демократично – народницького світогляду, на який покладалася провина за втрату української держави у 1917 – 1921 рр., інтелектуальний простір та масові симпатії поділили між собою соціалістичні ідеї, прорадянські симпатії і найвпливовіша течія – інтегральний націоналізм. В умовах бездержавності і активних зусиль діаспори зі збереження культурного потенціалу українському консерватизму важко було знайти собі опертя – його могло надати лише далеке минуле, тоді як реалії 1920 – 30-х років спокушали до радикалізації та пошуків нового. При загальному захопленні багатообіцяючими войовничо – націоналістичними гаслами, які відповідали сподіванням на національне самозбереження і розвиток, український консерватизм залишався вибором тих небагатьох, які зневірилися у соціалістичних ідеалах або ніколи їх не поділяли, і тих, хто розумів обмежаність та відверто тоталітарний зміст писань інтегральних націоналістів. Іван Лисяк – Рудницький відмітив парадоксальний факт: “з чотирьох основних напрямків української політичної думки саме консерватизм, найслабший і найменш підтримуваний в масах, зробив найбільший інтелектуальний внесок у двадцятому столітті”. Це можна пояснити тим, що ця ідеологія стала вибором нечисленних вдумливих та розважливих інтелектуалів. Посеред них був і Дмитро Дорошенко.

Дмитро Іванович Дорошенко (1882 – 1951) залишив помітний слід в українській культурі. Він був блискучим науковцем, публіцистом, що друкував статті про українську культуру у безчисленних українських і російських виданнях, редактором багатьох видань, організатором “Просвіт”, видавцем збірника творів Т.Шевченка (1914) та діяльним учасником громадського і політичного життя. Історик з глибокою фаховою підготовкою, він багато зробив для популяризації знань про Україну і часто брався за перо саме у тих питаннях, якими цікавилася громадська увага, коли для піднесення національної свідомості треба було заповнити якусь прогалину або звести докупи якість історичні відомості.

Вихідець зі старого козацько – гетьманського роду, Д. Дорошенко народився в родині ветеринарного лікаря у Вільні. Як він сам відзначав, розвитку своїх національних почуттів він завдячує родинному вихованню та оточенню. Вищу освіту Д. Дорошенко здобув у Варшавському, Київському та Петербурзькому університетах за спеціальністю історія. Навчання він поєднував з активною громадською діяльністю – був дієвим учасником Петербурзької Студентської громади та видав у 1904 р. першу рекомендовану бібліографію українських видань, призначену для української аудиторії, а по переїзді до Києва став активним дописувачем і редактором української преси. По закінченню університету 1909 року Д. Дорошенко він не зміг залишитися для викладацької діяльності у Києві, як людина, що склала собі репутацію “затятого українофіла” Тому з 1909 до 1913 року розпочався катеринославський період життя дослідника.Перебуваючи на посаді вчителя Катеринославської комерційної гімназії, Д. Дорошенко не полишає громадських справ. Його статті з найрізноманітніших тем з’являлися і в “Украинской жизни”, що виходила в Москві, київській “Раді” та “Україні” (колишній “Київській старині”). Він редагував катеринославський двотижневик “Дніпрові хвилі”, видає твори Шевченка з біографією поета, роз’їжджає по селям катеринославської губернії із популяризаторськими лекціями від місцевої “Просвіти”. У 1910 – 1913 роках Дмитро Дорошенко також виконував обов’язки секретаря Катеринославської Ученої Архівної Комісії і редактора її “Літопису”. Проте життя у глибоко провінційному місті без бібліотек для серйозної наукової роботи та у відриві від київської бурхливої громадської діяльності його пригнічувало – він мріяв виїхати з Катеринослава, і у 1913 р. мрія здійснилася – родина Дорошенків перебралася до Києва.

Перша світова війна внесла свої корективи в життя дослідника - наукові питання відходять на другий план. Д. Дорошенко перебуває у вирі громадського життя - під час війни він обіймає посаду члена Піівденно – Західного Комітету Союзу Городів (закладу, який займався допомогою пораненим, забезпечував санітарну і технічну допомогу армії, риття окопів, ремонт шляхів і таке інше). У 1917 р. Тимчасовий уряд призначає його краєвим комісаром (або генерал – губернатором) Галичини і Буковини. Поїздка до Галичини, “країни його молодечих мрій”, обернулася серйозним випробуванням – благородні наміри допомоги місцевому населенню зіткнулися із складною тамтешньою ситуацією: конфліктами зі старою адміністрацією, диктатом російської армії та господарською розрухою.