Кирило-Мефодіївське товариство в українській діаспорній історіографії
Нездібність Товариства з його високими етично-релігійними засадами... вплинути на настрої широких мас була занадто очевидна... Але ідейний поворот уже стався, і ціль праці для свого народу витісняє в ділах слідуючого покоління української інтелігенції щораз більше давню ціль служби державі». Цей досить великий уривок наочно показує ставлення М. Антоновича до Кирило-Мефодіївського братства. Автор залишається відданим істориком (навіть з ризиком для себе). Але якщо в цьому випадку в душевному протиборстві історик - пропагандист переміг саме історик, то в наступному творі маємо безсумнівну перемогу пропагандиста. Мається на увазі ще одна кишенькова книжечка «Нарис історії України», що була видана 1943 р. у Берліні. Загальний сенс; книги – споконвічна боротьба України за волю. «Кирило-Методіївське Братство – таємне політичне товариство, яке мало своєю метою визволення України, як окремої самостійної держави, та утворення конфедеративного союзу слов`янських національних держав з центром у Києві, на республіканських засадак». Костомаров, і особливо революціонер-Шевченко, вказали шлях до національного й соціального визволення України. Подібні кишенькові книжки були дуже популярними серед українського націоналістичного підпілля. Обидві книги, хоча й видані за межами України, були розраховані саме на читача-українця й виконували певну інформаційно-агітаційну роботу. Про це свідчать і великі кількатисячні наклади цих книг. До такого типу книжок можна віднести й «Історію України» Д. Дорошенка, видану в Кракові – Львові 1942 р., де також йдеться про кирило-мефодіївців, які «мріяли про визволення не тільки свого українського народу, але й братніх слов`янських народів» [3, с. 37 - 47; 26, с. 96 - 97; 8, с. 201-202].Визволення України радянськими військами від німецько-фашистських загарбників у 1943 - 1944 рр. спричинило нову хвилю еміграції українців, які мали підстави побоюватися повернення радянської влади, на Захід. Серед таких було дуже багато представників української інтелігенції, зокрема історики: О. Оглоблин, Н. Полонська-Василенко, В. Міяковський (усі троє були радянськими науковцями), В. Кубійович та інші. Особливий внесок в історіографію Кирило-Мефодіївського товариства зробив Володимир Міяковський. Його творчий доробок містить більше десятка праць, присвячених виключно товариству чи його окремим діячам. У 1920-х рр. В. Міяковський активно видавав статті про кирило-мефодіївців. Вік зробив дуже багато для висвітлення фактичної діяльності товариства, дав аналіз ролі його окремих членів. Заарештованому у зв`язку з «процесом СВУ», В. Міяковському все ж таки пощастило вціліти у вирі сталінських репресій над українською інтелігенцією. Отже, В. Міяковський мав усі підстави не відчувати особливих симпатій до радянського ладу. У 1946 р. радянська ідеологічна машина видавала на-гора пропагандистські твори на честь столітнього ювілею Кирило-Мефодіївського товариства. 1946 р. проголошувався втіленням мрій р.1846. Завдяки Радянському Союзу відбулося визволення України та інших слов`янських держав від чужоземного ярма,, в усіх визволених країнах встановлено республіканський лад. Звичайно, проти такої ідеологічної лавини голос В. Міяковського був краплею в морі. Але він прозвучав. Перебуваючи в Німеччині (у зоні окупації союзників), В. Міяковський пише статті, присвячені 100-річчю Кирило-Мефодіївського братства. У них історик особливо наголошує, що кирило-мефодіївці активізували процес українського національного відродження. У цих статтях яскраво проглядає надія й віра в те, що колись «встане Україна зі своєї могили». В. Міяковський продовжував працювати над дослідженням Кирило-Мефодіївського товариства протягом усього життя. Особливо цікава одна з його останніх робіт написана на початку 1960-х рр. «Шевченко в колі кирило-методіївців». В. Міяковський відзначає, що братство «виникло на тлі загальноєвропейських рухів» і мало безперечний зв`язок з українським, російським і польським рухом. Інтерес саме до цього товариства «підносився ще й тим, що в ньому брав участь ряд найвидатніших людей того часу – письменників і вчених, таких як Шевченко, Костомаров, Куліш, що згодом стали відомими і поза межами своєї батьківщини,
«Кирило-методіївське Братство ліквідовано на самих печатках свого формування і діяльності. Ми не знаємо точно дати фактичного початку його праці. Припускають..:, що діяльність Братства тривала рік-1,5 року. За цей час братчики не встигли здійснити ні одного зі своїх намірів, ...не встигли також організаційно і ідеологічно оформитись...
Не зважаючи на це, відомості про саме Братство одразу ж почали ширитися у суспільстві і викликати інтерес до його ідейного напрямку» [23]. В. Міяковський визнавав членами братства традиційних одинадцять осіб (крім Пильчикова), хоча й зазначав, що «було велике коло близьких до них людей, з яких ідейно можна зарахувати до останньої основної групи, таких, як учителі Дм. Пильчиков або П. Чуйкевич» [23]. В ідеології братчиків В. Міяковський виділяє три найголовніших питання: 1) слов`янське; 2) соціальне; 3) політичне. «Усі тенденції Братства в усіх напрямах побудовані були на засадах християнської, євангельської етики. І це було характерним і притаманним для всіх учасників Братства, не виключаючи і Шевченка» [23].
Слушною думкою є твердження, що український месіанізм є явище виняткове й зустрічається лише в «Книзі буття українського народу» й більше в жодному з документів. Цей феномен В. Міяковський схильний пояснювати як «літературну ремінісценцію» твору Адама Міцкевича «Книга народу польського і польського пілігримства».
Багато нового В. Міяковський приніс в підході до витоків ідеології братства. Так, він звернув увагу на те, що Костомаров походив з місцевості, де часто перебував К. Ф. Рилєєв. Недарма при обшуку в кімнаті Костомарова знайшли стару газету з повідомленням про страту декабристів. В. Міяковський висловив припущення, що розповіді про виступ декабристів, один з яких часто бував на Острогожчині (батьківщина Костомарова), могли запасти в душу малому Костомарову ще в дитинстві. Але якщо це припущення довести точно неможливо, то твердження про те, що братчики (Білозерський, Гулак, Навроцький) підтримували стосунки з Софією Капніст-Скалон, яка мала тісні зв`язки з декабристами, не підлягає сумніву. До речі, ця жінка є дочка відомого письменника й українського автономіста Василя Капніста. З її братом Олексієм Капністом познайомився Шевченко в Яготині, у маєтку Рєпніних. Дуже докладно В. Міяковський висвітлює зв`язки братчиків з поляками, правда, у цьому викладі він слідує в основному за видатним істориком і літературознавцем В. Щуратом.В. Міяковський не розподіляє кирило-мефодіївців на «два крила», як це робила радянська історіографія. Він пише, що навіть Костомаров (якого радянські історики затаврували «буржуазним лібералом і націоналістом»), «як і Шевченко мислив тоді вільну Україну «без царя і пана», але відсутність у нього Шевченкової прямолінійности, твердости і щирости робила його нестійким на цих позиціях» [23]. В. Міяковський і надалі продовжував слідкувати за розвитком історіографії Кирило-Мефодіївського товариства. Так, у 1963 р. він відгукнувся рецензією на книгу радянського історика П. А. Зайончковського «Кирилло~Мефодиевское общество 1846 - 1847», де зробив ряд слушних зауважень [24, с. 83 - 89, 90 -92, 93 - 105, 132 - 155; 23, с. 85 - 96].