Кирило-Мефодіївське товариство в українській діаспорній історіографії

Праці М.П. Драгоманова поклали початок науковому дослідженню Кирило-Мефодіївського товариства й започаткували його наукову історіографію. Обмеженість джерельної бази не дала Драгоманову всебічно дослідити історію та ідеологію кирило-мефодіївців. Однак завдяки Драгоманову інтерес до товариства й до українського суспільно-політичного руху взагалі дуже посилився. Разом з тим, М.П. Драгоманов дав початок формуванню української національної історіографії Кирило-Мефодіївського товариства.Зацікавленість історією Кирило-Мефодіївського товариства виявляється і в праці іншого українського вченого-емігранта, історика й публіциста Ф. К. Вовка (Сірка). У 1879 р. в журналі «Громада» була надрукована його стаття «Т. Г. Шевченко і його думки про громадське життя». Ф. К. Вовк відзначав демократизм прагнень кирило-мефодіївців, указував на їх ідеологічний зв`язок з декабристами [30]. Звичайно, хоча й М. П. Драгоманов, і Ф. К. Вовк і були емігрантами з України, проте свої українські твори вони писали саме для українців, що мешкали в межах Росії та Австро-Угорщини, їх твори не є діаспорна історіографія, оскільки сама українська діаспора ще не сформувалася. Процес створення української діаспори значно активізувався наприкінці XIX ст. і продовжувався в наступні часи. Вихідці із Західної України здебільшого виїжджали в країни Північної та Південної Америки й створювали там свої національні осередки, відтворюючи на чужих землях елементи своєї Батьківщини. Серед найпотрібніших речей у торбинках українських переселенців можна було знайти й «Кобзар» Шевченка, й інші українські книжки, хоча здебільшого перші емігранти походили з неписьменного селянства. Напередодні Першої світової війни в країнах Америки вже існувала численна українська діаспора, яка створювала українські культурно-просвітні заклади й підтримувала зв`язки з Україною. Переддень та хід Першої світової війни підніс українське питання до міжнародного масштабу, коли воно було перетворене на один з елементів протиборства двох військово-політичних блоків. Слід зауважити, що найбільш активно український національний рух у власних інтересах використовував Німецький блок, і це й зрозуміло, бо переважна частина України перебувала під російським ярмом, а Росія була одним з найголовніших ворогів Німецького блоку. Берлінський та Віденський уряди всіляко заохочували підсилення антиросійської пропаганди в українському суспільстві. З цією метою була видана велика кількість різноманітної літератури, переважно агітаційного характеру, де висвітлювалося пригнічене становище України під владою Російської імперії та споконвічна боротьба українського народу за своє визволення. Дуже популярними були видання найрізноманітніших біографічних нарисів про Т. Шевченка. Одним з найважливіших чинників політичної боротьби за національне визволення українців було Кирило-Мефодіївське братство. Серед видань такого характеру можна назвати роботу Володимира Дорошенка – члена Союзу визволення України – видану у Відні в 1916 р. «Українство в Росії. Новіші часи» [7, с. 8 - 10]. Ця праця містить досить великий розгляд діяльності «Кирило-Методіівського брацтва», яке зробило перший крок до «самостійної державности українського народу». Активну видавничу діяльність українська еміграція проводила не лише в країнах Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина та Болгарія), але й у нейтральних країнах. Наприклад, у роботі одного з провідних діячів української соціал-демократії В. Левитського «Царська Росія і українське питання», що вийшла в Женеві в 1917 р. українською та російською мовами, Кирило-Мефодіївське братство постає як інтелігентський гурток, що виступав за визволення та об`єднання всіх слов`янських народів. Ідеологія кирило-мефодіївців – це найвищий розвиток «української політичної думки XIX ст.». Серед найвидатніших братчиків названо Костомарова, Куліша й Шевченка. Цікаво, що ця книжка вийшла за підтримки української соціал-демократії Канади, яка в цей час воювала з країнами Німецького блоку [21, с. 65]. Взагалі, українці Канади та США вже в перші десятиріччя XX ст. утворили мережу культурно-просвітницьких організацій. У цих країнах активно розвивалася українська видавнича діяльність. Так, у 1919 р. у Скрентоні (США) був виданий український переклад книги російського критика й публіциста Володимира Краніхфельда «Тарас Шевченко. Співак України», де коротко подано діяльність Кирило-Мефодіївського братства та його програму. У 1920 р. у Вінніпезі (Канада) була видана «Історія України-Руси» Олександра Барвінського. Ця невеличка брошурка давала популярний виклад історії України, у якому побіжно згадувалося й «Братство св. Кирила і Методія»[ 19, с. 10-11;4,с. 101]. Треба зауважити, що в перші повоєнні роки унаслідок революційних подій на Україні за кордоном опинилася значна кількість представників української інтелігенції. Це були відомі політики, науковці, літератори: М. Грушевський (повернувся в Україну в 1924 р.), В. Винниченко, Д. Дорошенко, С. Петлюра та багато інших. У Європі найбільшими осередками освіченого українства стали Відень, Прага, Берлін, Париж та багато інших міст. Особливою увагою треба відзначити діяльність Українського вільного університету, що діяв з 1921 р. у Відні, потім у Празі (пізніше в Мюнхені). Над його створенням довгий час клопотався М. Грушевський. Першим ректором УВУ став історик і літературознавець Олександр Колесса. Дуже часто зарубіжні українські видання були продовженням праць, розпочатих в Україні. До таких творів можна віднести роботу видатного шевченкознавця Богдана Лепкого «Про життя і твори Тараса Шевченка» (1919). Як і в інших великих біографіях Шевченка, значну увагу Б. Лепкий приділяє Кирило-Мефодіївському братству. Саме братство –це «гурток молодих ентузіастів, романтиків, людей, що хотіли щось гарного й доброго робити». Членами братства Б. Лепкий називає 12 осіб (Костомаров, Гулак, Білозерський, Навроцький, Маркевич, Пильчиков, Посяда, Андрузький, Савич, Тулуб, а також Куліш і Шевченко). Уперше цю дюжину назвав у 1900 р. М. І. Стороженко у своїй роботі «Памяти Николая Ивановича Гулака» (тих же осіб, крім Тулуба, називав у своїй біографії Шевченка О. Я. Кониський у 1898 р.). Ця дванадцятка в цілому є традиційна для всієї подальшої історіографії Кирило-Мефодіївського товариства. Загалом Б. Лепкий відзначає миролюбивий характер братства [22, с. 69 - 83].У друкарнях Німеччини виходили у світ книги українських дослідників, які працювали в Радянській Україні: Сергія Єфремова «Історія українського письменства» (Лейпциг), Андрія Річицького «Тарас Шевченко в світлі епохи» (Берлін) тощо. У книгах С. Єфремова і А. Річицького йдеться, зокрема, про Кирило-Мефодіївське братство. У С. Єфремова (тут треба зауважити, що ця книга писалася в буремні революційні роки) можна чітко побачити образ революціонерів-братчиків, які «зважились викликати на герць сучасну систему темного деспотизму». Саме братство включило в себе «близько сотні членів». Цікаво, що більшовик А. Річицький не бачить революційності в братстві, яке, найімовірніше, не мало певної організації. Правда, революціонер Шевченко тут був певною противагою «гуртку вчених мрійників» [15, с. 362 - 363; 29, с. 71-93]. Не зважаючи на те, що книга А. Річицького здобула прихильність радянського парткерівництва, а сам він був більшовиком, пізніше і С. Єфремов, і А. Річицький, і багато-багато інших науковців були знищені в горнилі сталінських репресій.