Консервативна неокласика. Неокласичні теорії економічного зростання
Було очевидним, що використані показники характеризують не граничну продуктивність факторів, а лише пропорції між обсягами продукції та обсягами застосовуваних факторів у цінах. Тому для побудови функції і була необхідна така кількість обмежень: постій¬ність заробітної плати, норми прибутку, індексу цін. Насправді ціни завжди випереджають зростання номінальної заробітної плати, тим самим знижують реальну заробітну плату і підвищують прибутки. Крім того, різна ціна ідентичних видів засобів виробництва дає різні показники вартості капіталу. Тому багатофакторні моделі не ві¬дображали реального стану розвитку, були статичними, а не дина¬мічними.
Водночас і теорія ефективного попиту, сформульована Кейнсом на підставі висновку про нездатність ринкового механізму забезпе¬чити рівновагу попиту та пропозиції, унаслідок чого виникає проб¬лема неповної зайнятості людських та матеріальних ресурсів, звузи¬ла сферу використання виробничої функції, звела її роль до аналітичного рівня. Розвиток теорії функціональної обумовленості економічного зростання відбувається у напрямку її пристосування до різноманітних кон'юнктурних умов.
Разом з тим виробнича функція стає основою для розробки внут¬рішньогалузевих балансів економічного розвитку, які, усупереч ви¬сновкам кейнсіанської теорії, базуються на принципі автоматичного саморегулювання економічної системи через формування раціо¬нальної структури виробництва. Показники, які вводились у функ¬цію, були більш сталими, а зв'язки між ними менш еластичними. Її використання з цією метою виявилося ефективнішим.
Згодом неокласичні принципи, які визначились у зв'язку з дослі¬дженням проблеми макроекономічного технологічного вибору, ві¬дображеної через виробничу функцію, поширюються за межі аналі¬зу впливу факторів на обсяги виробництва. Вивчається зв'язок між галузями виробництва, їх взаємовплив. Галузі виробництва розгля¬даються неокласиками з факторіальних позицій з метою визначення пріоритетних напрямків розвитку, впливу кожної з них на форму¬вання структури суспільного виробництва.
Поступово неокласичний підхід до побудови міжгалузевих ба¬лансів стали використовувати й послідовники Кейнса для відобра¬ження структурних зрушень в економіці та створення основ еконо¬мічного моделювання й програмування. Від моделі стаціонарної економіки вони переходять до побудови динамічної моделі еконо¬мічного зростання, використовуючи її, однак, для обгрунтування необхідності втручання держави в процес формування виробничої структури з метою запобігання кризам та їхнім наслідкам.
Прихильники неокласичного трактування основ виробничої функції вказували на обмеженість кейнсіанських моделей, що в них приріст виробництва розглядався тільки як функція капіталовкла¬день, хоч існували й інші чинники, наприклад більш повне викорис¬тання виробничих потужностей. Крім того, ці моделі передбачали незмінність рівня капіталовіддачі, що суперечило сформульованому неокласиками закону спадної віддачі факторів. Але помічені були й перспективні напрямки кейнсіанської теорії економічного зростан¬ня, а саме те, що при моделюванні використовувався багатофактор-ний підхід, економічна система аналізувалась у динаміці, збільшу¬валась кількість об'єктів моделювання.
Пїові напрями функціонального аналізу в межах неокласичного підходу були зв'язані зі зменшенням кількості обмежень у дослі¬дженні факторіального впливу, тобто фактори розглядались як аб¬солютно незалежні, взаємозамінні, зростання одного не обов'язково вело до зростання іншого; у виробничу функцію запроваджувався фактор часу, що надавало функції динамічності. Це було зумовлено рядом суттєвих змін у розвитку виробництва, породжених науково-технічним прогресом.
Уперше ці зміни вніс у функцію Я. Тінберген, який зазначав, що в первісному варіанті ця функція не змогла б пояснити нових тенде¬нцій, коли із розширенням виробництва капіталовіддача збільшує¬ться всупереч закону спадної віддачі, а частка праці в національно¬му доході зменшується.Пpo визначальну роль науково-технічного прогресу як фактора економічного зростання в 1956-1958 pp. пише у своїх працях і Р. Солоу. Його дослідження проблеми впливу НТП поклало початок аналізу ролі нематеріальних факторів, до яких він відносить нова¬торство та нововведення, зростання науково-технічного рівня підго¬товки кадрів, удосконалення в організації виробництва, тобто всі якісні зміни неінвестиційного походження^А в міру того, як науку та освіту починають уважати одним із пріоритетних напрямків дер¬жавної політики, витрати на їхній розвиток також включаються у виробничу функцію як чинник інтенсифікації.
Ясна річ, що забезпечення точності показників науково-техніч¬ного прогресу, які вводились у функцію в ролі третього фактора зростання, оскільки саме вони визначали достовірність аналізу, бу¬ло центральним питанням, яке, хоч і з різних причин, турбувало і неокласиків, і кейнсіанців. Теоретичним основам вимірювання но¬вовведень присвячено цілу низку праць таких авторів, як Д. Хікс, Д. Робінсон, Р. Харрод, котрі запропонували, виходячи з умови фі¬ксованого співвідношення праці та капіталу в нагромаджуваній час¬тині національного доходу, брати за показник технічного прогресу приріст заробітної плати та прибутку за незмінної кількості факторів виробництва (йдеться про граничну продуктивність факторів без урахування їх пропозиції). Кейнсіанці той самий показник ототож¬нюють з показником капіталоозброєності одного робітника.