Господарське життя європейських країн в період середньовіччя (V—XV ст.)
На перших порах дружинники утримувались і "годувались" при княжому дворі за рахунок добровільних внесків всього племені, а також за рахунок здобичі і завоювання нових земель. Поступово князь і його дружинники ставали незалежними від народних зборів. "Княжі мужі" почали присвоювати собі землі, створювати своє господарство з власними "отроками". Князь і дружина стали присвоювати собі практично необмежену владу над одноплемінниками.
Передумови утворення Давньоруської держави
Прогресивні зміни в землеробстві, перетворення родової общини в сусідську, виникнення приватної власності і пов'язана з цим самостійна господарська діяльність окремих сімей привели до майнової нерівності, появи сильної в економічному відношенні племінної знаті.
Як відомо із давніх літописів, на перших порах свого існування слов'янські племена не знали прошарків і вільні жителі користувались однаковими правами. Але поступово різні групи населення фактично стали відрізнятися між собою за багатством і соціальним станом. Представники вищих верств отримали назву "лучші", "ліпші", "старійші", "передні", "нарочиті" мужі. Найбільш високий статус серед них мали "земські бояри" ("боляре"), тобто представники місцевої племінної аристократії, нащадки древніх родових старійшин, а також купці, що жили на шляху "із варяг в греки". Поряд з цим, до вищих соціальних верств входили і верховні дружинники - "княжі мужі", серед яких, до речі, було немало представників варягів - скандінавів, фіннів, угорців і інших народів. Вони поступали на службу до князів, поступово асимілювались із слов'янами. Протягом IX - XII століть йшов процес зближення земельної і військової аристократії. Вони прибирали до рук великі земельні угіддя і ставали великими землевласниками.
В цей же час племінні вожді, старійшини вели активний наступ на общину. Вони більше не хотіли повертати до спільної власності свої угіддя, які отримали нарівні з іншими общинниками. Таким чином виникла "вотчина" ("отчина", "діди-на"), або великі господарства, що переходили в спадщину від батька до синів і являли собою повну власність даної сім'ї. З іншого боку, ці знатні люди та багаті вотчинники стали поступово приєднувати до себе земельні наділи інших общинників за борги. Вони ж часто приєднували угіддя рядових общинників не тільки за борги, але й насильницьким шляхом, змушуючи їх платити натуральні податки (данину) і виконувати певні повинності. Процес перетворення вотчинників у великих землевласників, а бідних общинників - в феодальне залежних, отримав назву "обоярювання".
Великі феодали, князі були зацікавлені в створенні певних правових норм з метою юридичного закріплення існуючих відносин. Ці правові норми могла забезпечити тільки могутня державна влада. Таким чином, різноманітні соціально-економічні відносини об'єктивно приводили спочатку до племінних союзів, а пізніше - до державного утворення.
Стародавні літописи відзначають, що поляни, древляни, волиняни й інші слов'янські племена мали державні об'єднання на чолі з князівськими династіями уже в УІ-УПІ ст. Так, у полян в середній течії Дніпра княжив "рід Кия". Між князями йшла безперервна боротьба за приєднання ближніх і дальніх земель. ВIX ст. на деяких територіях, що знаходились на шляху "із варяг в греки", утворилося декілька князівств, де князями були варязькі воєначальники: Рюрик у Новгороді, Аскольд і Дір в Києві, Рогволд в Полоцьку та ін.
У 822 р. сподвижник Рюрика новгородський князь Олег з військовою дружиною приплив по Дніпру до Києва і захопив там владу.
Київські князі протягом ІХ-Х ст. проводили активну політику, спрямовану на підкорення і приєднання слов'янських земель своїй владі. Це призвело до того, що Київська Русь перетворилася в одну з наймогутніших держав середньовічної Європи. Об'єднавши під своєю владою величезну територію із слов'янськими і угро-фінськими племенами, київські князі утримували їх за допомогою військової сили, намагаючись при цьому організувати і господарське управління цими землями.
Величезне значення для початкової історії Русі мали відносини із Скандінавією і Візантією. Скандінавія мала значний вплив на становлення політичного і військового устрою, а Візантія — на розвиток господарства, торгівлі, культури, релігії.В міру посилення Давньоруської держави і подолання племінної обмеженості все нагальніглою ставала проблема прийняття ідеології, яка змогла б підтримати процес об'єднання східних слов'ян навколо Києва. Тим більше, що язичництво уже не сприяло інтеграційним тенденціям на Русі, оскільки не містило в собі нічого спільного з процесом формування єдиної централізованої держави. Іще у 980 році великий князь Володимир здійснив спробу провести релігійну реформу, яка передбачала створення єдиного пантеону язичницьких богів, розмістивши їх в чітку систему на чолі з Перуном, але ця реформа не вдалась.