Українська етнографічна границя та особливості її формування (за проф. В. О. Гериновичем)

· заручення підтримкою церкви, внаслідок чого католицизм став «тараном польскости на схід» [3];

· намагання змішати населення, що мало своїм наслідком спольщення.

Ці напрямки польського наступу спричинили до погіршення економічного, політичного і соціального становища українців на своїй рідній землі, через що говорити по-українськи, бути українцем, а тим більше православним, стало не престижним явищем. А хто розмовляв українською мовою чи був православним, зазнавав утисків. Під час війни на суміжних з Польщею землях українці боялися розмовляти рідною мовою, щоб їх не сприйняли за ворожий елемент. Ось так писав В. О. Ґеринович із власних спостережень: «…Наверх рідко почути тут українську мову. Чому? Війна. Польська мова стала якоюсь упривілійованішою, що в поняттю народа надає їй деяку святість. Тож говорив нею кожний, бо думав, що вона стане за талісман… … Українську мову стрічав нарід радо. Коли почули люде проповідь польового священника – плакали. „Та ж, ви так говорите боже слово, – як ми”. Раділи найбільше старі, оповідали, й то такою м’якенькою мовою, що раділо серце її слухати. Молоді – бояли ся. Думали, що вживається підступу. Тож говорили ломаною польщиною. Маю вражіннє, що рідну мову понижено, а в народ вмовлено, що вона є виразом зради» [4].

За приблизно 1000 літ посунувся польський етнографічний організм в глибину української етнографічної території пересічно на 109 кілометрів, опанував найважніші і найцінніші позиції на західних просторах України та увійшов глибокими затоками в український організм. На цьому не обмежився польський наступ у східному українському напрямі. Він нанизав своїми сильними островами Галичину, Холмщину, Волинь, Поділля, Буковину і незначними дійшов аж до самого Дніпра. Оці явища В. О. Ґеринович називав безумовними успіхами польського наступу.

Сучасну українсько-польську етнографічну границю В. О. Ґеринович подає так: «Українсько-польська етнографічна границя починається коло села Шляхтової, що лежить над Руським потоком. Воно (село) є найдальше до заходу висуненою українською місцевиною. Від Шляхтової йде згадана етноґрафічна межа до сходу приблизно лінією містечок: Північної, Грибова, Горлиць, Жмигорода, Дуклі, Риманова, Заршина і коло Сянока доходить до ріки Сяна. Ним іде вона до Дубецька, де його покидає і в напрямі північного сходу осягає Радимно над Сяном. Відси біжить на схід від лінії міст: Білгорая, Щебрешина, Замостя, Красностава, Любартова, Радина, Лукова, Дорогичина і Більська, коло якого на північно-східній стороні доходить до ріки Нарви» [7].

Рис.1. Західна українська границя за В.Гериновичем [4].

Основними показниками, якими користувався В. О. Ґеринович при визначенні українсько-польської етнографічної границі, є відсотковий склад населення, взятий з австрійських та російських переписів, релігійний стан населення та власні спостереження [4, 7, 8].

Слід звернути увагу на те, що В. О. Ґеринович повністю не довірився ні польській, ні російській статистиці, а аналізував етнічний склад населення у комплексі з релігійними та мовними ознаками.Українсько-румунська етнографічна границя в своєму складі має численні острови, через що проф. В. О. Ґеринович провів лінію серединою них. Довжину українсько-румунської етнографічної межі на просторі від Ізмаїла до Полади В. О. Ґеринович визначив у 1500 кілометрів. Тягнеться українська етнографічна границя від Ізмаїла в напрямі північного сходу до міста Білгорода, дальше – до Новоселиці, що находиться на давньому російсько-австрійському кордоні, до устя Ревта, на Оргіїв і Більці та вододілом Дністра й Прута до Новоселиці. Від цієї останньої місцевості повертає вона до півдня – на Серет і Радівці, при цьому описує глибокий вигин, залишаючи з українського боку столицю Буковини Чернівці. Далі йде вона на південний захід через Сторожинець, Виків, Молдавицю, Кирлібабу на джерела Білого Черемоша вздовж Вишової і Тиси попри Мармароський Сигіт до Вишкова. Коло цієї останньої місцевості переходить українсько-румунська етнографічна границя на лівий берег Тиси, перебігає невеликий простір вздовж Гутинського хребта й осягає місцевість Полад над Турою. Ось тут закінчується українсько-румунська етнографічна границя і починається українсько-угорська.

Українсько-угорська етнографічна границя починається коло містечка Полада, від якого йде на Вуйлок, Берегсас (Берегове), Мукачів до Ужгорода. Довжина її становить приблизно 200 кілометрів. Біля Ужгорода вона переходить в українсько-словацьку етнографічну границю, яка біжить лінією міст Ужгород, Бардиїв, Сабінів, Кежмарк до містечка Любовлі. Українсько-словацьку границю складно провести точно, оскільки обидва зближені до себе фізично й духовно народи протягом довгих віків майже злилися на цій граничній смузі в одне ціле.

Найменшу дискусію серед усіх ділянок викликає білорусько-українська етнографічна границя. Її довжина становить приблизно 1700 кілометрів. Білорусько-українська етнографічна границя йде рікою Нарвою до її джерел, які лежать у біловезькому пралісі, звідки переходить на лінію Пружан, Ясьолди, Вигонівського озера та продовжуючись у південно-східному напрямі досягає ріки Прип’ять. Нею, за винятком незначного відхилення на південь коло Мозира, прямує до самого Дніпра. Цією рікою біжить до гирла Сожа, потім його течією – до місцевості Яримовичів на Нове Місто й Унечу до Молодькова, при якому починається вже українсько-московська етнографічна границя (див. рис. 2). Це та лінія, приналежність території на південь від якої, у В. О. Ґериновича не викликала сумнівів [5].