Українська етнографічна границя та особливості її формування (за проф. В. О. Гериновичем)

Кожний з цих факторів впливав по-різному, кожний з них важливий. Міру відпорності української метрополії В. О. Ґеринович обчисляв, як відношення етнографічної суходільної границі до числа метропольного народу. Для нас воно становить 1:5000. Коли порівняти згадану пропорцію з такою ж пропорцією інших країн світу, то виявиться, що українська належить до найневигідніших. Саме тому, український народ, взятий сам собою, не має відповідних сил для оборони.

«Ґеографічне положення України – це не пустий фразес, а велике антропогеографічне поняття. Воно мало в давнину, має нині й матиме на майбутнє велике значення для українського народу. З ним зв'язана нерозривно ціла його історія»,– писав В. Ґеринович. І дійсно. Сусідство з Грецією, країнами Європи мало позитивне антропогеографічне значення для нас. Передусім, йшла звідти культура, просвіта. Багатий тваринний і хлібний потенціал, вихід до Чорного та Азовського, а через них до Середземного морів, розташування на вигідних торгівельних перехрестях сприяли розвиткові і утвердженню Київської Руси. На той час вона стала наймогутнішою державою на Сході Європи та закріпила етнографічну межу з політичною майже всюди. Проте таке положення має і від’ємне антропогеографічне значення. Проявлялося і проявляється воно часто. Спочатку – це кочові орди, які знекровили Україну. Пізніше – це положення на шляху просування більш організованих націй на схід, передусім поляків.

Причин, чому Польща поширює свої кордони на схід, В. О. Ґеринович виділяв декілька. Передусім вони лежать в обставинах життя польського етнографічного організму, а також в численних зовнішніх обставинах. Польська етнографічна територія обмежена в просторі, через що не в змозі задовольнити потреби своїх жителів. І як висловлюється В. О. Ґеринович «…з огляду на це вона була віддавна, є зараз і мусить бути на майбутнє у великій залежності від земель своїх сусідів, головно-ж від багатої хлібом України» [5]. Залежність цю ми бачимо з польсько-українських відносин. Польща промислово розвиватися почала дуже пізно, порівняно з такими країни Європи, як Німеччина, Франці, Англія, Голландія та Чехія, через що не могла витримати конкуренції з ними. Якщо Франці, Англія, Голландія для скріплення своєї економічної сили та зрідження населення утворили колонії на інших материках та островах, то Німеччина з Чехією (оскільки вони не змогли сперечатись з ними на морі) поширили свої границі на схід ціною польського етнографічного організму. Неспроможність поляків дати відсіч німцям і чехам спричинила втрату своєї західної території, проте спрямувала їхній наступ на схід – на нас.

Натиск польського етнографічного й політичного організму на західну українську границю почався ще перед XI століттям. Він ішов вперто вперед і робив великі поступи. Раніше, українські поселення доходили до річки Вісли, про що зазначає В. О. Ґеринович основі даних з руських літописів: „А саме в записі княгині Ольги згадується, що руські землі простягаються далеко аж під Краків” [3]. Проте найяскравішим доказом приналежності правого берега річки Вісли до України В. О. Ґеринович вважає часті війни українських князів за західний кордон: „Впрочім, найкрасшим доказом великої западности української етноґрафічної лінії є змагання князів, аби і політичну лінію пересунути там, де була етноґрафічна” [2, 5]. З історії ми знаємо, що війни проходили із змінним успіхом: то пересувалася польська політична межа по Західний Буг, то знову до Вісли – українська. Крім руських літописів про знаходження польсько-української етнографічної лінії поблизу Вісли свідчать й інші документи, зокрема фундаційний документ 1505 року, силою якого польський король зносить польські й руські права місцевості Цмелів. На українське походження міста Люблін вказує православне братство, на конто якого робили записи місцеві, так і околишні українці.

Ще одним доказом вище є те, що у традиціях українського народу Вісла залишилася символом української етнографічної границі. Наприклад, це видно із слів Хмельницького, який вважав межу православної Руси по Люблін і Краків у проекті поділу Польщі в 1657 році, а також з угоди гетьмана Дорошенка з Туреччиною.Польський наступ на українські землі, як зазначає В. О. Ґеринович, ішов трьома важливими антропогеографічними смугами: «…вздовж багатого копалинами Підкарпаття, старого торговельного шляху на Перемишль і Львів і шляхом врожайного ґрунту на Люблин і Волинь. Історичні відносини на протязі довгих віків так складалися, що скріплені на затишші Поляки могли виступити з великою політичною, економичною, культурною й національною перевагою й відтиснути український елемент далеко в глибину його орґанізму, увійти у нього далекими півостровами та нанизати його численними етноґрафічними островами» [2, 3].

В експансії Польщі на українські землі В. О. Ґеринович виділяє такі головні моменти:

· зайняття найважливіших адміністративних і торговельних центрів, земель з найродючішими ґрунтами, що створювало плацдарми для польського наступу;

· підтримка свого наступу політично, шляхом усунення українців від керівних посад, що спричинило упадок братств, закриття шкіл та ін;