Картографічні твори у контексті формування інституту авторського права
Застосування привілеїв засвідчують, в першу чергу, морські навігаційні карти. Хоча наприкінці ХІІІ ст. морські навігаційні карти автори викреслювали на пергаменті з овчини, зазначаючи свої імена, однак вже в ХVІ ст. друковані карти-портолани об’єднували в атласи і зазначали на них імена їх видавців. Нам відомі такі збірки морських картографічних творів як “Каталонський атлас світу” (1375), італійський “Атлас усього світу Баптиста Агнеса” (1555), португальський світовий атлас Дієго Хомема (1565), на яких зображено територію України.
Винахід гравіювання карт, розвиток мореплавства та значний попит на морські карти сприяли створенню перших друкованих карт. Це були ксилографії, тобто, карти, створені методом гравірування на дереві. Хоча вони поступалися за зовнішнім виглядом рукописним середньовічним картам, однак мали значні економічні переваги при їх створенні та була можливість їх тиражувати. Гравірування карт на міді наприкінці ХV ст. дало новий поштовх у розвитку друкованих карт, які розглядалися як різновид наукової ілюстрації. При створенні друкованих карт найголовнішою вважалася діяльність граверів. Тому на картографічних творах почали зазначати їхні імена поряд з іменами творців первинних рукописних карт, таким чином визнаючи авторські права граверів.
Особливістю картографічної діяльності середніх віків, особливо епохи Відродження, було виявлення творів і карт Клавдія Птолемея, їх переклад латиною та передрук, який здійснювали у великих центрах книгодрукування Європи. Видавці на збірках творів Птолемея зазначали свої прізвища як свідчення наявності привілеїв. Відповідно до тогочасних знань та уявлень про навколишній світ зміст карт К. Птолемея постійно удосконалювали. До уточнених і оновлених 27-ми карт Птолемея додавали нові карти. На багатьох картах Європи відображали територію України.
Наприкінці ХVІІ ст. систему привілеїв почали гостро піддавати критиці у багатьох країнах. Особливо бурхливо розвивалися події в Англії, де зловживання видавців у сфері ціноутворення на друковану продукцію не тільки гальмували розвиток освіти та виробництва, а й практично перекрили доступ до неї широких верств населення. Автори творів залишалися поза межами охорони, яку надавали привілеї. Їхні права охоронялися лише нормами загального права. Весь прибуток від продажу творів діставався підприємцям-книговидавцям та розповсюджувачам друкованої продукції. Автор мав тільки право продати книговидавцеві за певну винагороду оригінал свого твору. Тому 1710 р. парламент Англії був змушений прийняти спеціальне положення про захист прав авторів — Статут королеви Анни (Акт про заохочення просвітництва), який вважається першим законом про авторське право. Основним положенням цього Статуту було визнання за автором виключного права дозволу на друкування його твору у будь-якій кількості протягом 14 років від дати його першої публікації. Визначений Статутом строк охорони міг бути продовжений на наступні 14 років. Якщо ж на час прийняття Статуту твір вже було надруковано, строк охорони складав 21 рік.
Статут королеви Анни проголошував твір власністю його автора, авторські права визнавалися та охоронялися державою. Але, попри визнання прав автора, Статут королеви Анни все-таки орієнтувався на комерційне використання творів. Основою цієї системи права вважалося право на виготовлення копій твору (так зване право copyright); авторське право розглядалося як форма власності, а складові правомочностей були спрямовані виключно на використання майнових прав. На практиці у виграші знову були видавці друкованої продукції, оскільки автор міг опублікувати власний твір, лише передавши майнове право на нього видавцеві. Всі прибутки від опублікування твору та його продажу діставалися також останньому. Цей стан правовідносин у видавничій сфері викликав велику кількість судових спорів між авторами і видавцями, що свідчило про істотну недосконалість Статуту королеви Анни. Лише Закон про авторське право 1911 р. скасував в Англії монопольне становище видавців щодо авторів творів.Система привілеїв існувала й в інших країнах Європи, за своїм змістом вона була приблизно такою самою. У Франції привілеї скасувала Велика Французька революція, у тому числі привілеї видавців. Конституційна асамблея Французької Республіки декретом 1791 р. визнала за автором право на публічне виконання (будь-яке опублікування) твору протягом усього його життя, а також протягом 5-ти років після його смерті. Декрет 1793 р. надавав автору виключне право на відтворення його творів протягом усього його життя і 10-ти років після його смерті, коли право переходило спадкоємцям та іншим правонаступникам. Цими двома декретами у Франції були закладені засади інституту французької системи авторського права римської юридичної традиції, яка орієнтована, в першу чергу, на особистість автора. Правовому регулюванню підлягали не тільки майнові права, а й немайнові права автора. Вважалося, що твір автора є вираженням його особистості, яка через природну справедливість вимагає охорони в тій же мірі, що й майнові права автора.
Німеччина також визнала на законодавчому рівні право автора на літературно-мистецькі твори, на що певним чином вплинула філософія Канта. Різниця в концептуальних підходах англосаксонської та континентальної систем авторського права призвела до того, що в рамках цих двох систем права по-різному вирішувалися питання щодо визнання об’єкта та суб’єкта авторського права, обсягу прав, які належать суб’єкту, та щодо моменту виникнення прав.