Урбанізація Галичини у часі і просторі

Мережа міських поселень Галичини, яка на даний час охоплює близько півтори сотні міст та селищ міського типу, сформувалася внаслідок тривалого історичного розвитку регіону, пройшовши у процесі свого становлення декілька етапів. Перші міські поселення у Галичині (як і у сусідній Волині) виникли в процесі розвитку місцевих суспільних відносин ще до поширення на цю територію влади київських князів. Це значно вплинуло на розвиток галицьких міст у пізніші періоди, а також багато у чому пояснює специфічні риси галицької урбанізації, порівняно з більшістю інших регіонів України.

У Х-ХIII ст. на території Галичини вже існувала доволі розвинена мережа міських поселень, суспільне життя яких було організовано на засадах давнього українського права. Відомості про міста Галичини в цей період наводять літописи. Їх аналіз засвідчує, що найдавніші міста виникали переважно на берегах судноплавних рік або на сухопутних торгових шляхах у зручних для оборони місцях. Першим у літописах на території Галичини згадано місто Перемишль – у 981 р. Генезу Перемишля остаточно не з’ясовано. Ймовірно, що спочатку це був племінний центр білих хорватів, який певний період був у сфері впливу давніх Чеської та Польської держав, а вже потім відійшов до київських князів.

У ХІ ст. з’являються відомості ще про два міста – Звенигород (1087 р.) і Теребовль (1097 р.), в ХІІ ст. – про Галич, Тисменицю, Микулин, Голі Гори, Удеч, Сянок, Ярослав, Пліснеськ. В ХІІІ ст. постають ще близько десяти населених пунктів, які в літописах названо містами: Любачів, Городок, Вишня, Товмач, Коломия, Львів та інші. Крім цього, у північній частині сучасної Галичини, яка в давньоукраїнський період була частиною Волинського князівства, ще у 1030 р. вперше згадано м. Белз, а у 1097 р. – Буськ. Усього ж до 1350 р. на території, що згодом ввійшла до складу Руського та Белзького воєводств Речі Посполитої, виникло понад 20 поселень міського типу. Важливою причиною формування та розвитку багатьох міст була інтенсивна зовнішня торгівля, адже через територію Галичини йшли торгові шляхи із Західної Європи у причорноморські й прикаспійські країни, в Середню Азію, на Близький та Середній Схід. Найбільшими містами давньоукраїнського періоду були Галич та Перемишль, в яких проживало декілька тисяч осіб.

Літописні відомості майже про всі міста, що виникли на території Галицького князівства до середини ХІІI ст., підтверджено археологічними дослідженнями. Незважаючи на спустошливу монголо-татарську навалу в середині ХІІI ст., більшість галицьких міст не зупинилися у своєму розвитку, що свідчить про активне соціально-економічне життя Галицького князівства у цей період. Втратили своє колишнє значення важливих суспільних центрів лише Звенигород та, меншою мірою, Галич. Причому, в остаточному занепаді Звенигорода суттєву роль відіграв швидкий розвиток Львова, перша літописна згадка про який, як відомо, датована 1256 р.

З ХIV ст. у містах Галичини поширюється маґдебурзьке право. Маґдебурзьке право – це особлива форма німецького феодального міського права, яка виникла в ХІІІ ст. у Східній Німеччині, в Маґдебурзі. Воно сформувалося на засадах правових норм романо-германського права, які панували в цей період у Західній Европі. У ХІІІ-ХVІІІ ст. на маґдебурзькому праві ґрунтувалося самоврядування багатьох міст Центральної та Східної Европи. Маґдебурзьке право як організаційна модель міської громади передбачало такі головні елементи: особисту свободу для міщан (зокрема, спадкове і відчужувальне право на землю); реґулювання їхніх повинностей (постійний чинш як феодальну ренту); просторову перебудову міста (закладання нового міського центру); правову автономію міст (міське самоврядування з власним судочинством). На території Галичини маґдебурзьке право вперше було надано ще в період існування Галицького-Волинського князівства. У 1339 р. його отримав Сянок. Однак деякі історики припускають, що ще у 20-х роках ХІV ст. його могли мати Львів та Перемишль.

У Центральній та Східній Європі організаційна модель міської громади на засадах маґдебурзького права виявилася найоптимальнішою для освоєння нових земель. Тому після переходу галицьких земель до складу Польщі почалася організаційна, соціально-економічна та просторова перебудова всіх давньоукраїнських поселень, які виконували (або могли виконувати) функції міст. Перебудова конкретного поселення відповідно до нових вимог отримала назву локації («lokatio») міста, а загалом процес соціально-економічної та просторової перебудови міст – локаційний рух.

До початку ХV ст. на маґдебурзьке право перейшли (тобто відбулася локація) ще близько десяти галицьких міст: Галич (1367), Ярослав (1375), Городок (1389), Теребовля (1389), Самбір (1390), Жидачів (1393), Щирець (1397), Глиняни (1397) та деякі інші. До середини ХV ст. маґдебурзьке право остаточно утвердилося в містах Белзького та Руського воєводств. Його отримання стало необхідною умовою існування міста.У період перебування Галичини у складі Речі Посполитої за формою підпорядкування усі галицькі міста поділялися на королівські (до цієї групи належали головно найдавніші міста), шляхетські (найчисельніша група міст) та церковні. За правовим статусом існував поділ на міста (civitas) і містечка (oppidum), проте в зарахуванні міст до тієї чи іншої групи не було чіткої визначеності.

До 1400 р. на території, що увійшла до складу Руського та Белзького воєводств, історичні джерела фіксують близько 40 міських поселень, до 1450 р. – до 90, а до 1500 р. – 110 міст і містечок. Найважливіші галицькі міста того часу нам перелічує «Список руських градів дальніх та ближніх» – важлива пам’ятка східнослов’янської історичної географії кінця ХІV ст. Серед галицьких міст «Список…» згадує такі: Львів Великий, Коломия, Галич, Зудечів (Жидачів), Самбір, Дрогобич, Перемишль, Теребовля. Цікаво, що з усіх 358 східнослов’янських міст, які є у списку, крім Львова Великим було названо ще тільки одне – Новгород Великий.