Розвиток етнічної географії України у другій половині XX століття
На основі аналізу матеріалів переписів населення 1926 і 1959 рр. В. І. Наулку вдалося виявити тенденції у розселенні українського етносу та етнічних меншин в Україні, а саме: 1) за названий період значно зросла чисельність українців у Криму, в Одеській та західних областях України; 2) питома частка українців на цей час серед сільського населення була значно вищою, ніж серед міського; 3) найвищою часткою українців (95–98 %) у сільській місцевості виділялися Київська, Полтавська, Черкаська, Чернігівська, Хмельницька, Вінницька, Львівська, Рівненська, Волинська, Івано-Франківська, Тернопільська області; в інших областях цей показник був дещо нижчим, зокрема, у Дніпропетровській, Житомирській, Кіровоградській та Миколаївській ( до 90–95 %); 4) в решті областей цей показник складає від 75 до 90 % (за винятком Одеської, де цей показник був значно нижчий); 5) в більшості областей українці складали 70–75% міського населення; 6) найвищі частки за переписом населення 1959 росіяни складали в Криму (71%), в Луганській, Донецькій, Харківській, Запорізькій областях (на названу дату близько 80 відсотків їх проживало в міських поселеннях, а ареал їх міського розселення розширився за рахунок західноукраїнських земель); 7) щодо розселення білорусів, то 3/4 їх проживало в міських поселеннях, а в Донецькій області понад 95%, зменшення їх спостерігалось в окремих місцях Полісся; 8) найбільша кількість поляків на початок 1959 р. була зосереджена в Житомирській, Львівській, Тернопільській, Хмельницькій, Вінницькій областях, більшість їх проживала в містах; 9) єврейська етнічна меншина на цей час в Україні в основному була розселена в трьох областях — Київській, Одеській, Чернівецькій, де вони в загальній чисельності населення складали 6–7 %, а найбільше їх проживало у Чернівцях, Одесі, Києві. Чисельність євреїв в Україні істотно скоротилась порівняно з 20-ми роками, передусім у сільській місцевості. Як вказує В. І. Наулко, за переписом 1959 р. майже 80% молдаван проживало в сільській місцевості України, переважно в Чернівецькій, Одеській, Кіровоградській, Миколаївській областях. Болгари, румуни, греки, гагаузи та інші на дату першого післявоєнного перепису жили в місцях традиційного розселення. Поряд з цим автором було проаналізовано динаміку національного складу міського населення України за період 1926–1959 рр. у сучасних межах, відзначено, що частка українців у містах за цей час зросла з 10,4 до 36,6 %, а росіян — з 21,4 до 30 %.
На основі аналізу статево-вікової структури населення України В. І. Наулку вдалося виявити зміни, які відбулися в його структурі між названими вище переписами населення. Автор підкреслює, що нанесені війною втрати призвели до порушення пропорцій між віковими групами, між чоловіками і жінками. Так, станом на початок 1959 року на кожну 1000 чоловіків припадало 1252 жінки. На увагу заслуговує те, що В. І. Наулко детально розкрив причини переміщення українців та окремих етнічних груп у час війни та в післявоєнний період, що й вплинуло на національний склад населення Української РСР. Так, з утворенням Молдавської РСР в 1940 році чисельність молдаван в Україні зменшилась, а з возз’єднанням Північної Буковини частина румунів була репатрійована до Румунії. З Румунії в Українську РСР прибуло понад 50 тис. євреїв. За роки війни, як вказує автор монографії, були переселені у східні райони колишнього СРСР німці та татари Криму.У післявоєнний період унаслідок угод, укладених між СРСР, Польщею і Чехословаччиною, здійснено репатріацію з СРСР поляків та чехів. З 1944 до 1948 року до Польщі з України репатрійовано 784,7 тис. поляків. Відповідно з Польщі репатрійовані українці, переважно з Білостоцького, Жешувського, Краківського та Люблінського воєводств, які оселилися на території Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Миколаївської та інших областей. В. І. Наулко підкреслює, що внаслідок міграційних процесів за радянський час в Україні збільшилось число представників інших народів, зокрема, кавказьких, середньоазіатських, уральських, сибірських та ін. Тут же в загальних рисах представлено т.зв. східну українську діаспору, її розселення в межах колишніх союзних республік СРСР, розглянуто етнічні процеси в Українській РСР за матеріалами радянських переписів населення.
Вагомим внеском в розвиток етнічної географії України була монографія В. І. Наулка “Развитие межэтнических связей на Украине” (историко-этнографический очерк). — К.: Наукова думка, 1975. — 275 с.
У названій праці на великому фактичному матеріалі висвітлено формування етнічного складу населення України, а також складний процес утворення української етнічної території. Автор підкреслює, що основним територіальним осередком формування українського етносу було Середнє Придніпров’я (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина), де вперше закріпився термін “Україна”. Пізніше цей термін поширився на всю територію, що заселена українцями.
В. І. Наулко відзначав, що процес консолідації українського етносу відбувався у важких умовах роздроблення українських земель зарубіжними поневолювачами. Тут же автором досить детально в історичному плані представлено процес розселення українського етносу на українській етнічній території, на окремих її частинах (Слобідській Україні, Північному Причорномор’ї). Автор монографії зупинився на умовах формування українського етносу на західноукраїнських землях, на особливостях історико-географічних та соціально-економічних умов, що вплинули на виникнення на тутешній території субетносів — бойків, гуцулів, лемків, поліщуків та ін.
В. І. Наулко на основі багатьох джерел досить детально розглянув історію формування та розселення кожної з етнічних груп в Україні, зокрема росіян, білорусів, поляків, чехів, болгар, гагаузів, євреїв, вірменів, німців, греків, циганів та інших.