Дослідження географії народних художніх промислів на Гуцульщині
Володимир Кобринський (1873-1958), засновник Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття у 1926 році, який був відкритий для відвідувачів у 1935 році. В.Кобринський займався дослідженням мосяжних виробів Косівського та Верховинського районів. Сьогодні в музеї ми можемо побачити велику колекцію мосяжу. В 70-80 роках ХХ ст. виробництво мосяжних виробів, таких як топірці, палиці, келифи та інші стає як виробництво народних художніх промислів серійно.
Починаючи з 70-80 років, вивчення Гуцульщини набуло широкого розмаху. Певним підсумком досліджень стало історико-етнографічне дослідження ”Гуцульщина” (1982). Попри надмірну заідеологізованість у дусі того часу, ця колективна праця відіграла позитивну роль у комплексному вивченні реґіону.
Особливо науково-пізнавальною є праця відомого українського дослідника в галузі образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва П.Жолтовського ”Орнаментація народних металевих виробів Гуцульщини”.
Мистецтвознавець Д.Гоберман у популярному викладі описав всі галузі народних художніх промислів на Гуцульщині, зокрема: металірства, ткацтва, керкаміки, вишивки, різьби по дереву та ін. Тексти його альбомів доповнюються кольоровими і чорно-білими репродукціями, серед яких знаходимо хрести та жіночі прикраси другої половини XIX ст.[3, 4].
1980-1990 рр. роки характерні численними новими працями про Гуцульщину. Плідно працював і працює в цій галузі академік Володимир Грабовецький. Найважливіші його праці – ”Гуцульщина XIII—XIX століть. Історичний нарис” (1982) та ”Олекса Довбуш” (1994). Багато нових фактів увів у науковий обіг Петро Сіреджук. Автор праць з історії заселення Гуцульщини, працює над комплексною історією краю.
Творчість письменників, пов’язаних з Гуцульщиною, досліджували Федір та Володимир Погребенники. Володимир Качкан у двотомнику ”Українське народознавство в іменах” (1995-1996) висвітлює великий архівний матеріал, що стосується дослідників Гуцульщини XIX – XX ст.
Цінні праці про гуцульське мистецтво написали Ю. Будзан, О. Соломченко, Р. Захарчук-Чугай, О. Слободян, Г. Логвин (церковна архітектура), Ю. Лащук (кераміка). Окремі проблеми мистецтва Гуцульщини досліджували О. Никорак, М. Станкевич, В. Откович, Ю. Ясиновський, В. Клапчук, Г. Стельмащук, О. Нога, С. Больковська та ін.
Олексій Соломченко (1920-2002) – опублікував праці ”Народні таланти Прикарпаття” (1969), ”Сучасні художні промисли Прикарпаття” (1979), де розкриває розвиток та становлення художніх промислів на Гуцульщині, дає їх типологію та класифікацію, описує географічне розташування основних центрів виробництва художніх виробів Гуцульщини[8, 9].
При Чернівецькому Національному університеті ім. Ю.Федьковича створено інститут буковинознавства. Його вчені О. Романець, Г. та Я. Кожолянко, Л. Волкова, Н. Бабич та інші значну увагу приділяють Буковинській Гуцульщині.
Гуцульську етнографію досліджують З. Болтарович, Р. Кирчів, М. Станкевич, М. Савчук. Мар’янові Мандибурі належить ґрунтовна монографія ”Полонинське господарство Гуцульщини другої половини XIX -30-х років XX ст.” (1978).
Проблеми природних багатств Гуцульщини, екології краю є предметом досліджень таких учених, як Ф. Гамор, М. Голубець, Г. Гуцуляк, В. Клапчук, В. Комендар, В. та Я. Голояди, Л. Милкіна, Ю. Сеньковський, С. Стайко, Л. Трибун та інші. Центрами вивчення цих проблем стали Карпатський біосферний заповідник та Карпатський природний національний парк.
В останні роки розвивається гуцульська етнопедагогіка. Над її проблемами працюють М. Стельмахович, Р. Скульський, П. Лосюк, І. Зеленчук, Г. Іванюк та ін. У смт Верховина створено філію Інституту українознавства Київського Національного університету ім. Т.Шевченка (директор П. Шкрібляк), а в Косові – Науково-дослідну лабораторію ”Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство”.
В умовах незалежної України, незважаючи на економічні труднощі, дослідження Гуцульщини розширюються й поглиблюються. Вагомим поштовхом до цього були Міжнародна науково-практична конференція ”Проблеми Гуцульщини” (Косів, 1993) та Перший світовий конгрес гуцулів (Івано-Франківськ, 1993). Відтоді під егідою Товариства ”Гуцульщина” науково-практичні конференції з різних питань проведені у Косові, Вижниці, Путилі, Яремчі, Рахові. Вони стали щорічними. Багато матеріалів науково-пошукового характеру публікують журнали, що виходять на Гуцульщині: ”Гуцульщина” (Верховина, з 1994 р., до того в 1990-1993 рр. – альманах, за ред. К. Ватаманюк), ”Писанка” (Верховина, з 1992 р., за ред. В. Нагірняк) та ”Гуцульська школа”" (Яворів, з 1994 р., за ред. П.Лосюк).Вагомий внесок у вивчення Гуцульщини робила й робить діаспора. Великий за обсягом і значний за значенням матеріал з географії, історії, етнографії, фольклору знаходимо у книжках-есеях Михайла Ломацького (1886-1968): ”Українське вчительство на Гуцульщині” (1958), ”Верховино, світку ти наш” (2 частина, 1956, 1960), ”Нариси з Гуцульщини”, ”Бескидом зеленим” (1962), ”Країна чарів і краси” (1959), ”Гомін гуцульської давнини”, ”Заворожений світ2 (у 2-х част. 1965, 1966), ”Опришківське гніздо” (1964), ”У горах Карпатах” (1962), ”З Гуцульщини” (1956), ”З гір Карпат” (1967). Всі вони видані за кордоном і, на жаль, недоступні широкому читачеві.