Підходи до оцінки структури наукового потенціалу економічної і соціальної географії України
Стосовно кваліфікаційного складу (напрямки досліджень, сфера наукових інтересів), то нами був проведений аналіз основних напрямків розвитку української економічної і соціальної географії через вивчення тематики дисертаційних робіт [20] та отримані наступні результати.
Великий відсоток робіт (11,48%) припадає на рекреаційну географію, проблеми екології 9,02%. Найбільша група дисертацій (26,23%) присвячена географії населення: 8,20% припадає на географію міст і міських поселень, 4,10% – на географію трудових ресурсів; 4,10% – на географію розселення (екістику); 2,46% – на демогеографію; 2,46% – на етногеографію; 1,64% – на географію міграцій; 3,29% – інші аспекти географії населення певних територій. Сільському господарству присвячено 9,84% дисертаційних досліджень: 4,10% – проблемам АПК, 5,74% – географії сільського господарства.
Порівняно велика група дослідницьких праць присвячена аналізу природно-ресурсного потенціалу (5,74%), сфери послуг (4,92%), соціально-економічній картографії (3,28%). Проте, на нашу думку, розробка концепції сфери обслуговування в Україні вимагає набагато більше уваги, адже в Західній Європі, до стандартів якої ми прямуємо, на дану галузь припадає основна частка досліджень соціальної географії.
Негативною рисою української географії є втрата інтересу до проблем промисловості і національного господарства загалом. Лише три (2,22%) дисертації присвячені міжгалузевим комплексам, одна (0,82%) – народногосподарському комплексу. Проте зріс інтерес до питань організації виробничої інфраструктури (1,64%).
Позитивним моментом української географії є розвиток галузей, яких за часів СРСР не було зовсім: географії релігій (3,28%), політичної географії (2,46%), електоральної географії (1,64%); а також новітніх напрямків світової географії (географія злочинності, географія інновацій, маркетингова географія, логістика, географія науки).
В Україні є ряд потужних центрів, які готують фахівців вищої кваліфікації. В першу чергу слід згадати Київ, в якому концентрується понад 50% українських економіко-географів. Потужними центрами також є Львів, Тернопіль, Чернівці, Одеса, Харків. Ведеться підготовка наукових кадрів також у Сімферополі, Миколаєві, Луцьку, Івано-Франківську, Ніжині, Полтаві, Луганську, Мелітополі, Вінниці, Умані, Дніпропетровську, Сумах, Кривому Розі, Кіровограді та інших містах.
Рис.1. Структура наукового потенціалу економічної і соціальної географіїСтосовно інформаційної забезпеченості розвитку наукового потенціалу, то вона повинна враховувати три параметри: наявність доробку власних наукових ідей та оригінальних методик, інформованість про світовий досвід, джерела знань. Перший і, на нашу думку, найголовніший – наявність доробку власних ідей – вказує на рівень забезпеченості кадрами та відзначає конкретний внесок кожного вченого у науку. Проте при визначенні цього параметра виникає ряд проблем. Кількість праць не дає об’єктивної характеристики, оскільки одна талановита праця може бути вагомішою за десятки інших. Крім того, багато вчених пишуть статті для кількості, щоб відзвітуватися перед керівництвом, багаторазово повторюючи один і той же матеріал. Як бачимо, в даному випадку не обійтися без оцінки змісту публікацій.
Українська економічна і соціальна географія має вагомі здобутки [6, 15, 16, 18, 24, 26]. Зокрема, в 1917-1991 рр., а особливо в післявоєнний період інтенсивно розроблялися питання комплексоутворення (концепція ТВК), географічних аспектів розміщення і функціонування промисловості, транспорту. Проте на деяких напрямках досліджень лежала гласна або негласна заборона (етногеографія, демогеографія, соціальна географія, політична географія, географія релігії, історія географічної науки та ін.), деякі проблеми (економічна географія зарубіжних країн, історична географія) були прерогативою столичних російських вчених. Сьогодні молода українська географія намагається заповнити ці прогалини в наукових дослідженнях.
Важливим аспектом наукознавчого аналізу є оцінка інформованості вчених про світовий досвід вивчення тих чи інших проблем. Тут, у першу чергу, слід аналізувати рівень доступу до літературних джерел, а також участь у міжнародній науковій співпраці. Стосовно економічної і соціальної географії, то ситуація з рівнем обізнаності українських вчених з досягненнями зарубіжних економіко-географів не надто оптимістична. В силу об’єктивних (велика відмінність структури, принципів науки, мовний бар’єр) та суб’єктивних (обмеження контактів до 1991 року) причин ми дуже мало знаємо про західну географію. За останнє десятиліття в Україні не вийшло жодної монографічної праці, присвяченій зарубіжній економічній і соціальній географії. Характеристику сучасної зарубіжної суспільної географії можна зустріти тільки в окремих розділах загальних книг [16]. Позитивним моментом є вихід в Українському географічному журналі статей І.Г.Савчука [22, 23], в яких з нових позицій проаналізовано тенденції розвитку французької суспільної географії.