Підходи до оцінки структури наукового потенціалу економічної і соціальної географії України

Вступ.

Науковий потенціал є одним з базових понять філософії і наукознавства. У вітчизняній науці існує детально розроблена методика його дослідження [13], але в географії даний термін використовується дуже рідко. В найбільш загальному розумінні науковим потенціалом називають комплексну характеристику сучасного стану науки, її минулого і перспектив розвитку.

Сьогодні в Україні спостерігається значний інтерес до проблем географічної науки, особливо історії географії. З цих питань щороку публікується чимало статей, проводяться конференції. Почав виходити з друку журнал “Історія української географії” (10 випусків). У 2004 р. було відкрито нову спеціальність – 11.00.13 – історія географії. Дослідження в межах цієї спеціальності впритул підходять до проблем наукового потенціалу. Усі ці факти свідчать про високу актуальність аналізу структури наукового потенціалу економічної і соціальної географії України.

Детальну характеристику наукового потенціалу неможливо виконати без аналізу його стану і розвитку. Тому для вивчення даного питання велике значення мають праці з історії географії Я.І.Жупанського [6, 7], О.І.Шаблія [19, 25, 26], В.П.Руденка [8, 21], М.Д.Пістуна [17], І.П.Ковальчука [9, 10], В.П.Нагірної [14], О.І.Вісьтак [4] та ін., в яких аналізується життя і наукова діяльність провідних вчених географічної науки минулого і сучасності, дається характеристика становлення і розвитку української географії. Дослідженням наукового потенціалу через персоналії присвячені роботи О.В.Краснопольського і Н.В.Краснопольської [11, 12]. Цікавою й оригінальною є праця про відомого українського географа А.М.Оліферова [1], яка може слугувати в якості прикладу детальної наукометричної характеристики наукової діяльності з широким застосуванням різноманітних форм відображення інформації.

Новим словом в українській географії є праці І.Г.Савчука [22, 23], в яких автор аналізує тенденції розвитку французької суспільної географії, а також різко критикує погляди російських вчених на дану проблему, які в нас багато хто сприймає за догми.

Існує декілька підходів до визначення поняття науковий потенціал. В найширшому розумінні він трактується як „міра можливостей даного суспільства у пізнанні законів природи, розвитку суспільства і людини та їх використання в соціальній практиці” [2]. З даного визначення випливає, що науковий потенціал формується і розвивається в тій мірі, в якій йому дозволяють можливості інших потенціалів суспільства (економічного, технічного, виробничого, освітнього тощо).

Інша група трактувань виходить із розуміння наукового потенціалу як сукупних можливостей науки і наукового обслуговування вирішувати вже поставлені перед ним майбутні завдання [5]. Тут на перший план виступають можливості та особливості самої науки і недостатньо чітко окреслюється роль інших потенціалів.

Третя група трактувань наукового потенціалу орієнтується на кінцевий результат його функціонування і визначає потенціал як „відповідний обсяг наукової інформації і можливості її ефективного використання” [3]. Недоліком даного підходу вважається те, що в цьому випадку відбувається скоріше ціннісна оцінка наукового потенціалу, ніж відображення його змістовної суті.

В дещо іншому аспекті поняття наукового потенціалу трактується у світовій практиці, причому розглядають не власне науковий, а науково-технічний потенціал. Так, у серії досліджень, виконаних під егідою ЮНЕСКО [13], науково-технічний потенціал визначається як сукупність наявних ресурсів, якими володіє країна і які можуть слугувати базою для наукових відкриттів, винаходів і технічних нововведень, а також для вирішення національних і міжнародних проблем, що ставляться перед сучасною наукою. До основних елементів наукового потенціалу відносять: людські ресурси країни, які працюють в науці і техніці; фінансові ресурси, які виділяє країна на наукові дослідження; засоби наукового виробництва; центри і служби наукової інформації; поточні і перспективні програми наукових досліджень; центри з керівництва науково-технічною діяльністю країни.

Всі вище перераховані підходи мають одну спільну рису. Вони зводять поняття „науковий потенціал” до сукупності елементів, що входять до його складу і, відповідно, до комплексу параметрів.

Спочатку виділялися один-два параметри наукового потенціалу. Як правило, це були чисельність і рівень кваліфікації наукових працівників, а також інструментальна озброєність науковців. Сьогодні цього мало і виділяються вже чотири групи конкретних параметрів наукового потенціалу: забезпеченість кадрами, науково-інформаційна і матеріально-технічна забезпеченість, оптимальність організації системи науки (табл. 1).