Історичні виміри української географії

Важливою для дослідження історії української географії і географії України є періодизація їх розвитку. До уваги слід брати періодизацію історії географії загалом. Але до цього часу, на жаль, немає єдиної схеми цієї періодизації (відомі схеми І. Магидовича, О. Ісаченка, Ю. Саушкіна, П. Джеймса і Дж. Мартіна, С. Рудницького та ін.). Наприклад, С. Рудницький (1926 р.) ділить розвиток географії як науки на два періоди: 1) старі часи (до XVII ст.), 2) нові часи (від XVIII ст.). О. Ісаченко (1971 р.) виділяє сім періодів: 1) рабовласницького устрою, 2) середньовіччя, 3) епохи Великих географічних відкриттів і початку нового часу (XV ст. – остання чверть XVII ст.), 4) нового часу (остання чверть XVIII ст. – кінець XIX ст.), 5) зародження сучасної географії (кінець XIX ст. – початок XX ст.), 6) найновішого часу (1918 – 1945 рр.), 7) сучасний період (з 1945 р.). Ця періодизація дуже непослідовна (взято різні основи періодизації).

Англійські вчені П. Джеймс та Дж. Мартін у книзі “Всі можливі світи. Історія географічних ідей” (Нью-Йорк — Лондон, 1981) подають таку періодизацію в історії географічної науки: 1) класичний період (від древніх греків до кінця XVIII ст. – початку XIX ст., тобто до О. Гумбольдта і К. Ріттера); 2) новий період (від початку XIX ст. до 60-х років XX ст.); 3) сучасний період (починаючи з 60-х років XX століття). Нами зроблено спробу виділити теж три періоди, але з деякими іншими часовими рамками: 1) класичний (від стародавніх часів до кінця XVII ст.); 2) новий (XVIII – перша половина XIX ст.); 3) новітній (від другої половини XIX ст.). Як бачимо, тут класичний період на ціле століття скорочено порівняно з таким же класифікації названих англійських вчених. Крім того, у класичному періоді виділяємо: а) давньогрецький, б) арабський (IX–XV ст.), в) період Великих географічних відкриттів (кінець XV ст. – кінець XVII ст.); а в новітньому періоді — такі часові відрізки: а) від 70-х років XIX ст. до Першої світової війни; б) міжвоєнний; в) після Другої світової війни і до нашого часу. На нашу думку, така періодизація більш повно враховує внутрішню логіку розвитку самої географічної науки.

Що ж стосується історії розвитку української географії і географії України, то тут, по суті, існує єдина спроба проф. Ярослава Жупанського. У праці “Історія географії в Україні” (Львів, 1997) він пропонує наступну її періодизацію: 1) стародавні часи, 2) часи Київської держави, 3) період середньовіччя (до кінця XVIII ст.), 4) нові часи, 5) новітні часи. Ця перша спроба заслуговує на увагу, хоч за назвами періодів вона не є бездоганною. Зокрема, часи Київської держави належать до середньовіччя, тому другий період мав би входити складовою частиною у третій (або ж третій слід було назвати інакше).

При періодизації історії будь-якої національної географії дуже важливо простежити, як окремі періоди її розвитку кореспондуються з відповідними періодами в розвитку світової, європейської географії чи географії країн-сусідів. В останньому випадку для української географії суттєвою є кореляція з періодизацією історії польської, російської і особливо німецької географії, яка до ІІ світової війни була найбільш розвиненою в Європі і світі. Слід мати на увазі, що периферійне положення України (просторовий чинник) нерідко призводив і до часового запізнення в розвитку певних географічних ідей у самій українській географії, а дослідження території України здійснювали географи країн-окупантів.

Для історії географії як науки особливе значення має дослідження джерел географічної інформації і персоналій.Джерела географічної інформації в історії української географії та історії географії України надзвичайно різноманітні. Можна виділити декілька їх груп (подаємо на прикладі джерел інформації соціально-економічної географії):

1) описи подорожей мандрівників (вчених, купців, дипломатів, релігійних діячів тощо). Література в цій групі дуже багата, особливо для середньовічних часів (П. Алепський, Ульріх фон Вердум, В. Григорович-Барський та ін.). Багато з цих описів зібрані Володимиром Січинським у книзі “Чужинці про Україну” (перевидано в Києві у 1992);

2) монографічні праці про сусідні чи навіть віддалені щодо України країни, де певні риси українського народу чи його землі згадуються принагідно;

3) українські літописи (наприклад, Київський, Галицько-Волинський тощо);

4) художні твори, в яких в образній формі показано українські землі, їх населення, поселення тощо. Класичним прикладом тут є поема українсько-польського поета Себастьяна Кльоновича “Роксоланія”, яка написана ще в XVI ст. і присвячена руському місту Львову (тут міститься опис України в цілому, її міст — Києва, Львова, Луцька, Перемишля та окремих територій);

5) статистичні праці економістів і демографів, які можна віднести до регіональної економіки і економічної географії чи регіональної демографії і географії населення (праці В. Рубана, Д. Журавського, О. Русова, І. Миклашевського, М. Яснопольського та багатьох інших);