Історичні виміри української географії
Проблема історії української географії з наукового погляду складна і багатогранна. До цього часу її ще ніхто не розглядав у методологічному, теоретичному та методичному аспектах. Перша Конференція з історії української географії в Тернополі (1995 р.) була свого роду організованим вступом до такого дослідження, початковою стадією інвентаризації вихідних матеріалів, а також пошуків підходів до об’єктивного висвітлення процесу формування географічної науки з українським обличчям, нащупуванням траверсів її зародження, становлення і розвитку.
Щоб осмислити такий феномен, як історія української географії, треба спершу розв’язати ряд непростих проблем методологічного і методичного характеру. Сюди належить, передусім, проблема розуміння самого поняття історії географії та й самої географії як об’єкта історичних досліджень, визначення суті цього предмета, осмислення загальнонаукових та суто географічних парадигм у різні історичні епохи і їх впливу на географічне мислення тощо. Найгіршим і, може, найменш об’єктивним тут є некритичне перенесення сучасних підходів і способів аналізу фактів та їх інтерпретація на минулий період. Крім того, треба враховувати, що українська географія, як і загалом українська наука та культура в минулому, характеризуючись рядом спільних рис із світовим розвитком цих атрибутів життєдіяльності суспільства, мала і свої відмінні історичні особливості.
Передусім, що таке історія географії?
На нашу думку, історія географії — це рефлексія розвиненої науки на свій родовід, генезу з метою виявлення засадничих джерел, переломних моментів, етапів та генеральних напрямків розвитку їх визначальних рис. Кожна наука досліджує свою історію. І це нормально для розвиненої науки, сучасний стан якої являє собою змістовну акумуляцію усього попереднього розвитку, своєрідний синтез різних часових зрізів. “В інших науках, — писав акад. Степан Рудницький, — знання історії цих наук є корисне, в географії — необхідне”. Чому необхідне? Очевидно, у першу чергу тому, що саме географія в минулому була так глибоко об’єднана з іншими науками (зокрема, з природознавством та історичними науками, у чому генетично закладено її роздвоєння на природну і суспільну), що саме географія, може, як жодна інша наука, зазнала величезних втрат внаслідок інтенсивного відділення від неї з другої половини XIX ст. окремих наукових дисциплін.
Відомо, що диференціація наук розпочалася в кінці XVIII ст., а глибокий їх поділ — лише у другій половині XIX ст. Тому до XIX ст., коли географія ще не виділилась в окрему науку (навіть незважаючи на те, що вже в середині XVII ст. з’явилася класична праця Бернгарда Вареніуса “Генеральна географія”), можна говорити лише про географічні відомості, географічні факти стосовно тої чи іншої території, у т. ч. й української.
Разом з тим з кінця XIX ст. від географії посилено відокремлюються багато галузевих наук — кліматологія, метеорологія, гідрологія, океанологія та ін. Традиційно їх ще зараховують у географічний круг. Але, у кращому випадку, їх вже можна трактувати, як пограничні з фізикою, точніше з геофізикою, наукові дисципліни.
Цей факт — невизначеність (точніше — всеохоплюваність) географії в минулі часи і втрата нею багатьох дисциплін у найновіший період — був причиною її перманентної історичної кризи. Тому дослідник історії нашої науки повинен постійно мати на увазі саме цю її рису.
Разом з тим у новий і новітній періоди географія, хоч і не послідовно, все ж таки розвивається також у надрах суміжних наук. Зокрема, фізична географія — усередині геології (палеогеографія, геоморфологія), біології, (геоботаніка), ґрунтознавства (географія ґрунтів) тощо, а суспільна географія (антропогеографія) — усередині економічної (економогеографія), демографічної (демогеографія), медичної (медична географія), політичної (політична географія) та інших наук. Цей факт повинні враховувати дослідники історії нашої науки.
Для правильного висвітлення історії географії важливе значення має розуміння того, який тип наукового світогляду панував у ту чи іншу епоху. Акад. С. Рудницький, зокрема, виділяє два таких типи світогляду: антропоцентризм і фізіоцентризм. “На всіх ступенях і стадіях людства та його розумової культури, — писав він, — в котрих панував антропоцентризм, головним змістом поняття “земля” чи “країна” були люди, було населення землі чи країни”. При фізіоцентризмі “земля” чи “країна” — “це частина чи твір природи, що земля й усе земне належить до тієї ж таки природи й треба його по природному розуміти”.Як свідчить той же С. Рудницький, “дотеперішня історія землезнання (географії — О.Ш.) як науки ілюструє ці тези просто чудово. Землезнання як природнича наука розвивається й цвіте тільки тоді, коли підупадає антропоцентризм і будиться серед достиглішого людства гін і хист до дослідження природи. Такі часи були тільки два рази: у старовіку (ІІІ, ІІ, І віки до Хр.) і є саме тепер (перша половина XX ст. — О.Ш.), починаючи з другої половини XIX віку... Натомість у часах антропоцентризму (пр., часи розцвіту грецької філософії, часи римського цісарства, ціле середньовіччя, часи гуманізму і його епігонів аж глибоко в XIX вік), коли людина і її діла стояли в осередку інтересу егоцентричного на подобу дитини людства, коли земля чи поодинока її країна інтересували не самі по собі, а тільки як місце перебування їхнього населення, — тоді географія “попадала” між гуманістичні, стисліше кажучи, історичні науки...” Можемо додати: у другій половині XX ст. знову на арену виходить антропоцентризм у гуманістичній формі. Однак екологізація матеріального і духовного життя суспільства стала засобом синтезу цих двох типів людського науково-географічного світогляду. Тому при дослідженні історії української географії слід обов’язково враховувати типи світогляду науки в різні епохи.