Історичні виміри української географії

б) поділ України на східну (підросійську) і західну (переважно польську), що великою мірою дезорієнтувало самих українських вчених і сприяло дослідженню скоріше регіональних (і розвитку традицій регіоналізму в географії), ніж загальноукраїнських проблем;

в) різноспрямованого розвитку географії в цих частинах України (наприклад, якщо в суспільній географії на заході України в першій половині XX ст. панував антропогеографічний напрямок, то у східній Україні — економічний, галузево-статистичний);

3) входження України в різні епохи у різні геокультурні “круги” (за Є. Маланюком). Так, в елліністичну і римську епохи (V ст. до Хр. – IV ст. по Хр.) Україна за невеликими винятками входила до грецько-римського (середземноморського геокультурного круга), пізніше — аж до кінця XVIII – початку XIX ст. вона перебувала у сфері західного круга. Після поділів Польщі (кінець XVIII ст.) вона поступово втягується в російсько-азіатський геокультурний круг (крім Галичини, Закарпаття і Буковини). Зрозуміло, що культурні цінності і менталітет панівних верств пануючих в Україні націй не могли не відобразитися в науці, у т. ч. і українській географії;

4) колоніальне становище України протягом багатьох століть, її окраїнність у відповідних країнах призводили в розвитку її науки, у т. ч. географії, до часового запізнення (ефект лагу). Наприклад, навіть організаційна форма розвитку географії у вигляді географічного товариства тут з’явилась значно пізніше, ніж у Російській імперії, Польщі чи Австрії.

У контексті сказаного складним є визначення поняття предмету історії української географії (ІУГ). У першому наближенні його можна дефініювати таким чином: предметом ІУГ є процеси суспільно-географічного відображення українським соціумом і особливо дослідниками України як її самої, так і світу поза нею в минулі епохи, включаючи методологічні, теоретичні та методичні проблеми землезнання в цілому.

Виходячи з цього, актуальними є два питання:

а) співвідношення між історією української географії та історією географії України (ІГУ);

б) періодизація кожної з них.

На перше питання можна відповісти, що, хоч ІУГ і ІГУ взаємопов’язані, між ними є певна відмінність.

По-перше, ці поняття великою мірою перетинаються за обсягом. Усе написане національно свідомими українцями чи вченими — громадянами України з географічних проблем України належить і до першого, і до другого з цих понять (входить в їх обсяг). Наприклад, праця проф. Володимира Кубійовича “Географія українських і сумежних земель” (1938 р.) підпадає одночасно під обидва з цих понять, хоч автор (він і редактор цього колективного видання) ніколи постійно не жив і не працював в Україні і не був її громадянином.

По-друге, у вигляді краєзнавчих описів географія України як території була вже тоді, коли не існувало українського народу (чи нації) як такого. Наприклад, праця давньогрецького вченого Геродота (V ст. до Хр.) “Скіфія” — це країнознавчий опис території, яка стала в наступні століття основою формування української нації (та й відомо, що скіфи-землероби і скіфи-орачі — це праукраїнці).

По-третє, реальна історія української географії як національної науки є феноменом значно пізнішим, ніж історія географії України. Вона з’являється тільки в кінці XIX – на початку XX ст. і пов’язана із закладенням її теоретичних та методологічних основ Степаном Рудницьким. Переломним моментом був 1905 рік, коли С. Рудницький опублікував у Львові працю “Нинішня географія”.По-четверте, обов’язковою умовою виділення української географії у спектрі європейських національних географій було і є видання географічних творів українською мовою. Це особливо стосується того періоду (до 1917-го року на сході чи до 1919 р. — на заході), коли українці були бездержавною нацією. Наприклад, той же В. Кубійович до 1930 р. писав свої наукові розвідки польською мовою. Тому зараховувати їх до української національної географії не зовсім коректно. Це скоріше польська географія. Із встановленням у межах України державності (навіть у такій формі, як УРСР) все написане географами України, незалежно якою мовою (українською, російською, англійською і т. п.), є надбанням української національної географії.

По-п’яте, і це треба особливо мати на увазі при вивченні історії географії України, сам просторовий обсяг України протягом історичного часу змінювався. В усякому разі, наприкінці XIX – на початку XX ст. Україна трактувалась передусім як національна українська територія площею 800–900 тис. км2 (праці В. Кошового, С. Рудницького, В. Кубійовича та ін.), а Західна Україна до 1939–1945 рр. включала землі Надсяння, Лемківщини, Холмщини і Підляшшя, які тепер належать Польщі. Зрозуміло, що, говорячи про географію України довоєнного періоду, цими фактами не слід нехтувати.