Історичний огляд міграційних процесів в Україні
Лібералізація режиму виїзду відбулася одночасно з активними пропагандистськими діями провідних західних держав у напрямку підтримки демократичних перетворень у СРСР, серед них - і здійснення права на вільне пересування.
Після 1987 р. виїзд на постійне місце проживання за кордон став швидко збільшуватись. Якщо у 1987 р. органами МВС СРСР було видано 39,1 тис. дозволів на еміграцію, то у 1990 р. - 452,3 тис. або в 11,5 раза більше. Переважали в основному етнічні причини виїзду. Його більшість становили євреї - 34,5% (в основному з Росії та України), на другому місці - німці - 28,8% (в основному з Росії та Казахстану), третіми серед емігрантів були росіяни - 12,4%. Українці складали лише незначну частку серед виїжджаючих з СРСР - 3,4%.Проте темпи еміграції з України зростали навіть швидше, ніж загалом з СРСР.
У 1987 р. дозвіл на виїзд на постійне місце проживання за кордон отримало 5,4 тис. громадян України (серед них для виїзду до Ізраїлю - 3 тис.), у 1988 р. - 13 тис. (до Ізраїлю - 10 тис.), у 1989р. - 36,5 тис. (до Ізраїлю - 33,2 тис.).
Найбільша кількість дозволів видана у 1990 р. - 73 тис. (до Ізраїлю 68 тис.) [1, с. 16]. Разом з батьками виїхало понад 22 тис. дітей. Загальна кількість емігрантів перевищила 90 тис. осіб, що майже у 15 разів більше, ніж у 1987 р. Швидке збільшення еміграції з України призвело до зростання питомої ваги українських громадян серед усіх емігрантів з СРСР. Якщо у 1987 р. вона становила 17,0% від усього потоку, то у 1990 р. - 21,1%. За цим показником Україна лише поступалася Росії (22,9%). Якщо ж взяти кількість емігрантів у відношенні до кількості населення, то для України цей показник був набагато більшим. Кожний п'ятий, хто покинув СРСР у 1990 р., виїжджав з України.
Щодо напрямків еміграції, то переважна більшість емігрантів виїжджала до Ізраїлю. Емігрували також і до інших країн, передусім до США, ФРН, Угорщини, Чехословаччини, Польщі, Греції, тобто до країн, що є материнськими для відповідних національних меншин в Україні.
Можна припустити, що до цих країн еміграція мала переважно етнічний характер.
Із поступовим полегшенням процедури оформлення документів, спрощувалась і система обліку емігрантів з боку відповідних органів. Не фіксувалися стать, національність, професійний і освітній рівень емігрантів. Відомості про склад емігрантів, хоча і досить умовні, існували лише до 1990 р. Серед громадян України, що отримали дозвіл на виїзд для постійного проживання за кордоном впродовж 1990 р., службовці становили 40,6%, робітники - 23,0%, колгоспники - тільки 0,1%. [1, с. 17]. Про високий освітній і соціальний статус емігрантів свідчать також дані про країни прийому. Наприклад, серед колишніх радянських громадян, що як біженці прийняті у 80-ті роки ХХ ст. Канадою, 21,4% осіб мали вищу освіту. Вони мали найвищий освітній рівень серед усіх груп іноземців, що в'їхали до Канади за цей період.
Щодо руху самих українців у межах території колишнього Радянського Союзу, то наприкінці 1980-х років розміри прибулих в інші республіки з України зменшуються, зростає потік мігрантів-українців у зворотний бік, а з 1990 року починається зниження абсолютних та відносних розмірів українського населення в усіх республіках, за винятком України, Російської Федерації, Білорусі. Основна маса українців повертається в Україну: їхня частка у міграційному прирості міського населення досягає у 1990 р. 76,9% (або 150,8 тис. осіб). У містах Росії в 1990 р. осіли 26,9 тис. українців, що переселилися сюди з інших республік СРСР. Постійними мешканцями Білорусі стали лише 2,4 тис. українців.
За даними Міністерства статистики України, яке досліджувало наприкінці 1991 р. причини міграції населення в Україні, 70,8% тих, хто переселився у її межі, були вихідці з Росії, 6,4% - з Молдови, 2,2% - з країн Балтії, 3,6% - з Грузії, 3,4% - з Азербайджану, 1,6% - з Вірменії, 3,3% - з Казахстану, 4,0% - з Білорусії, 4,7% - з країн Середньої Азії. Основна частина мігрантів, що переселилися в Україну (49,6%), мотивувала свій переїзд сімейними обставинами, 18,8% - зміною місця роботи, 12,6% - загостренням міжнаціональних відносин, 12,4% - необлаштованістю побуту, 9,1%) - необхідністю зміни клімату в зв'язку зі станом здоров'я [2, с. 24]. Такі параметри характеризують міграційний процес наприкінці 1991 р. На початку літа 1991 р. розпалюється збройний конфлікт у Придністров'ї, в Україні з'являються біженці, у кінці липня їхня кількість становила близько 60 тис. осіб.
У 1989 р. починається повернення в Україну кримських татар із Середньої Азії, куди вони були депортовані у 1944 році. На початок 1995 року до Криму повернулося вже 238 тис. кримських татар і 12 тис. депортованих разом з ними вірмен, греків, болгар, німців. У місцях депортацій, переважно в Узбекистані, чекають на повернення ще 220 тис. кримських татар і близько 100 тис. вірмен, болгар, греків і німців. Водночас розширюється еміграція населення з України, яка має переважно етнічне забарвлення: виїжджають євреї, німці, греки, вірмени. У 1980 році назавжди виїхало з України 6,8 тис. осіб, у 1988 році - 17,7 тис., у 1989 р. - 50,0 тис., а у 1990 р. - вже 95,4 тис. осіб. Але всі ці роки приплив населення в Україну перевищував його відплив [10, с. 245].