Етнографічне районування України
Добре це чи погано? Дехто вважає, що такі процеси сприяють консолідації нації. Проте логічніше бачити в них шлях до уніфікації, втрати самобутності, стирання індивідуальних рис особистості, а в результаті — до виродження нації. Що ж до консолідації, то їй перш за все сприятиме високий рівень національної самосвідомості громадян, який немислимий без любові до рідної землі, її народу, звичаїв і традицій своїх предків, і зокрема — регіональних рис культури.
ПОЛІССЯ І ВОЛИНЬ Враховуючи те, що точних меж між етнографічними районами не існує і що в різних працях вони іноді мають різні назви, слід зазначити, що цей регіон має ще назву Північного, або Полісько-волинського. Ареали поширення мовних особливостей не завжди збігаються з ареалами тих чи інших особливостей культури та побуту, а також з адміністративно-територіальним поділом України. Тому слід уточнити, що за етнографічними дослідженнями до цього району належать: Волинська (крім південно-західної її частини), Рівненська, північна частина Житомирської, Київської, Чернігівської, Сумської та Хмельницької областей.
Полісся поділяється на три територіальні групи: лівобережне, центральне і західне, а також має дві етнографічні групи. Населення середньої течії Десни іноді називають литвинами, що в давнину означало належність їх до Литовської держави. Литвинами також називають поліщуків Білорусі. Поліщуки-українці — це переважно населення, що живе на північ від Любомля, Ковеля, Луцька, Рівного до кордону з Білоруссю.
На Поліссі збереглися дуже архаїчні культурно-побутові риси, успадковані ще від племен древлян та сіверян. На
жаль, чорнобильське лихо не обминуло як людей — носіїв цієї давньої культури, так і пам’яток, створених ними. Масове переселення в інші регіони України, змішування їх з іншими групами населення закономірно має призвести до втрати їхньої етнографічної цілісності.
Основні особливості Полісся виявляються в типі поселень: це переважно вуличні (без провулків) з невеликою кількістю дворів села. Хати з великими сіньми. В умовах ведення лісового скотарства розвинувся тип замкнутого двору, схожий до гуцульського. В інших регіонах, особливо степових, худоба навіть взимку утримувалася в загонах, тому тут не виробився замкнутий тип двору. А в бойків та лемків замкнутий двір був іншої форми.
Свої особливості мало і поліське землеробство; орали сохою-литовкою, яка в інших районах не збереглася. Північно-волинське ярмо теж не має аналогів в Україні, воно схоже на болгарське і сербське. Тут застосовували також одноколісний плуг.
Поліське ткацтво — найархаїчніше явище української культури. Тут пряли на веретені з пряслицем. Такий спосіб прядіння зустрічався на початку ХХ ст. лише у гуцулів.
Одяг жінок відзначався головними уборами — білими хустками, які пов’язувалися на зразок найдавніших наміток. Чоловічі головні убори — повстяні шоломи, або смушкові шапки, які називали йолом. Чоловіки традиційно носили сорочку поверх штанів. Природні умови (наявність лісових боліт) стали причиною збереження архаїчного взуття — личаків, які носили і чоловіки, і жінки. На думку деяких дослідників це пояснюється порівняно великою бідністю населення.
Свої особливості мала й кожна з трьох територіальних груп Полісся: лівобережне (Чернігівщина), центральне (північ Київської області) та західне (північні райони Волинської області).
Чернігівське Полісся близьке за культурою до Полтавщини. Тут, як і на Полтавщині, жінки носили плахти, які не відомі на Волині. Одноколісний плуг затримався тільки на Чернігівщині.
Цікавими етнографічними особливостями відзначається Волинь. Землі, що межують з Поліссям, Галичиною я Поділлям, з VI ст. належали племенам дулібів, волинян, бужан, які вже мали розвинуті традиції ювелірного ремесла, ковальського, гончарного виробництва. Основними галузями господарства були орне землеробство, скотарство, рибальство, бджільництво. Назву ці землі отримали від назви міста Волинь, яке вважалося центром регіону. Волиняни були могутнім племенем, мали 70 міст типу замків. Це єдиний район, мешканці якого зберегли свою назву ще з князівської доби.
Архітектура Волині зазнала значних змін, які тут відбуваються швидше, ніж в інших місцевостях: хата, кухня і присінок уже схожі з південними зразками. Дахи хат мають фронтони різної форми. Архаїчний тип ярма траплявся на початку ХХ ст. тільки на північній Волині. Жінки носили кольорові вовняні спідниці-літники та кольорові фартухи. Деякі елементи одягу тут подібні до подільських та галицьких. Так жіноча сорочка і чоловіча шапка схожі на подільські. Архаїчний звичай відтинання коси у молодої на весіллі зберігався в західній Волині, як і в гуцулів та галичан, ще на початку ХХ ст.