Адміністративно-управлінський ресурс фінансової бюрократії
Корпоративні вигоди бюрократії забезпечують не лише представники виконавчої влади. Як виразники певних адресних інтересів відіграють свою роль і діячі законодавчого корпусу. Ця істина відверто виголошується в західних університетських підручниках: «Ті, хто контролює державу (політики), і ті, хто управляє нею (бюрократи), мають свої власні привілеї, якими керуються у своїй діяльності не без шкоди для добробуту рядових громадян»'. Захищені імунітетом недоторканності, наділені повноваженнями розподіляти бюджетні кошти, законодавці мають можливість керуватися в розміщенні бюджетних асигнувань партійними, регіональними, галузевими та іншими мотивами. Проте унікальна особливість демократичного парламентаризму полягає і в тому, що він, будучи інструментом реалізації певних інтересів, водночас створює можливість блокувати їх демократичним способом.
Державний бюджет — джерело сили й впливу урядових структур і водночас дійовий засіб тримати їх у покорі, адже затвердження бюджету перебуває в руках парламенту як представницького органу, що виражає цілий спектр суспільних інтересів. А державний кредит залежить значною мірою не тільки від органів влади, а й від громадської думки, котрою вимірюється авторитет уряду і довіра до держави. Примус у сфері державного кредиту в країнах зі сталою демократією в нормальних умовах розвитку, як правило, неможливий, — невдоволення кредиторів зупиняє облігаційні операції з державними позиками.
Щоб скоротити бюрократичну ренту, були пропозиції формувати кошториси кожного державного відомства за рахунок конкретної соціальної групи платників або цільових податків. Цей задум полягає в ініціації боротьби з бюрократичними претензіями за допомогою самої бюрократії. У такому разі баланс протилежних інтересів дав би змогу обмежити державні видатки, а також уникнути невиправданого заниження податків. Однак подібна пропозиція навряд чи може бути реалізована. Часи ізольованих відомчих бюджетів і цільових податків минули.Більш реалістичну новацію пропагує Дж. Б'юкенен, вбачаючи вихід у зменшенні бюджетних витрат та відповідному скороченні податків без зменшення вигід кінцевих споживачів продукту державної діяльності. За Б'юкененом, резерви радикального підвищення ефективності державних видатків залежать від зміни організаційних стереотипів: «Державне фінансування благ і послуг має бути відокремлене від прямого державного забезпечення або виробництва цих благ і послуг. Тут цілком переконливі аргументи на боці державного фінансування, але мало чи навіть зовсім немає доказів на користь державного забезпечення. Одного простого запровадження приватного надання благ за державного фінансування достатньо, щоб покласти край зростанню державних видатків».
Відповідно до цих ідей значного поширення набуло надання суспільних благ та послуг за конкурсно-контрактною системою. Тендери на контракти щодо постачання та одержання підрядів на виконання робіт проводяться з розрахунком на значно нижчу вартість, оскільки на відміну від марнотратних чиновників менеджери приватних фірм особисто матеріально заінтересовані в економії коштів. Наприклад, в Австралії деякі органи місцевого самоуправління не менше половини бюджетних коштів, призначених для оплати комунальних потреб, передають на конкурсній основі приватним фірмам. У Бразилії залучення до ремонту шляхів приватних підрядників економить 25% коштів порівняно з аналогічними витратами державних ремонтних організацій . У США підряди з приватними пожежними командами та компаніями з прибирання сміття обходяться на третину (а то і вдвічі) дешевше послуг відповідних муніципальних служб.
Оригінальну пропозицію щодо часткового роздержавлення навчального процесу за збереження бюджетного фінансування освіти запропонував у формі так званого ваучерного проекту Мілтон Фрі-дмен. Сутність його полягає в тому, що замість безпосереднього фінансування шкіл з бюджету місцеві власті передають платіжні засоби для оплати навчання (ваучери) батькам, а ті оплачують навчання дітей у школах, приватних чи державних, за їхнім вибором. Розрахунок — на розбюрократизацію освіти, на використання державних коштів у режимі приватної ініціативи й економії.
Породжуючи конкуренцію між школами за залучення якомога більшої кількості ваучерів, фінансування ваучерним способом за державний кошт зберігає соціальні гарантії на освіту за зниження вартості навчання та підвищення його якості. За такої системи батьки й учні вільні у виборі школи, а вчителі — методик та програм навчання. «Приватні кошти заміщують податки. Контроль відбирається у бюрократів і повертається тим, кому він повинен належати», — запевняв Фрідмен, доводячи переваги ваучерів.
Висунутий у 1980 р., ваучерний проект не затримався на стадії гіпотези. Експериментальне впровадження проекту підтвердило його великі можливості. Так, надання освітніх послуг недержавними навчальними закладами поширене в Нідерландах, де дві третини учнів уже відвідують фінансовані державою приватні школи. У Чилі система ваучерів (індивідуальних грантів) дає змогу школярам навчатись у будь-яких школах (приватних чи державних), які отримують державне фінансування залежно від кількості набраних учнів. У 1993 р. успішно пройшла пробна ва-учеризація шкіл у Пуерто-Ріко. Загалом ваучерний проект можна оцінити як успішну інноваційну технологію підвищення ефективності бюджетних асигнувань на освіту паралельно з дебюро-кратизацією освітньої системи.