Соціальна політика і становище соціальної сфери в Україні

Структуру та елементи системи загальнообов’язкового державного соціального страхування, що запроваджується в Україні, визначено Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування (січень 1998 року). Згідно з Основами, передбачається встановлення п’яти видів соціального страхування:

•на випадок безробіття;

•у зв’язку із тимчасовою втратою працездатності від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання;

•у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності, витратами, зумовленими народженням та похованням;

•пенсійного страхування;

•медичного страхування.

Кошти за кожним із напрямів формуються за рахунок внесків роботодавців і найманих працівників (за винятком страхування від нещасних випадків на виробництві і професійного захворювання). Управління в системі соціального страхування здійснюється на основі поєднання інтересів застрахованих громадян, роботодавців та держави на засадах трипартизму.

Протягом останнього року Верховна Рада України прийняла Закони України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», «Про страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням», «Про розмір внесків на деякі види загальнообов’язкового державного соціального страхування», «Про страхові тарифи на загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання», що дозволило, починаючи з 2001 року, запровадити в Україні три з п’яти основних видів загальнообов’язкового державного страхування.Реалізація системи соціального захисту населення на страховій основі - прогресивний напрям соціальної політики. Він забезпечує індивідуалізацію внесків застрахованих осіб, встановлює залежність розміру допомоги від сплати страхових внесків, страхового стажу, сприяє легалізації трудових доходів громадян. Проте слід наголосити, що в Україні запровадження такої системи має бути тісно пов’язане з податковою політикою і політикою грошових доходів населення. Незважаючи на те, що реалізація курсу на економічне зростання, звичайно, повинна супроводжуватися зменшенням податкового тягаря на підприємства, перекласти на працівника частину сплати страхових внесків з роботодавців можливо лише за умови підвищення його заробітної плати.

Існує низка потенційних загроз, які свідчать про необхідність обережного ставлення до форсування переходу до страхових принципів соціального забезпечення на сучасному етапі.

По-перше, передача управління частиною активів системи соціального страхування до недержавних страхових фондів потребує значної уваги до проблем надійності останніх, підвищення ефективності їхнього використання. На жаль, в Україні поки що не утворилося належної ділової та професійної «культури» ведення відкритого ефективного бізнесу, особливо - у фінансовій сфері. Також, з метою збереження та примноження коштів фонду, вони повинні інвестуватися в різного роду цінні папери. За вкрай низького розвитку фондового ринку в Україні надійність такого інвестування гарантована бути не може, оскільки досягається диверсифікацією вкладень, різного роду страховими інституціями тощо. Зі свого боку, держава, виходячи із міркувань макроекономічної стабілізації, цілком може під приводом забезпечення надійності недержавних страхових фондів, зобов’язати їх вкласти частину коштів у державні папери, ліквідність яких, як показав досвід кінця 90-х, також не гарантована. Нарешті, реалізація пропозицій щодо інвестування частини активів за кордоном (з метою підвищення їхньої надійності) призведе до втрати значного довгострокового інвестиційного ресурсу.

По-друге, низький рівень ефективності чи збитковість, висока загроза фінансового «провалу» чи банкрутства підприємств, які панують в економіці України сьогодні, не дають підстав для оптимізму щодо механізмів збереження та примноження коштів недержавних страхових фондів. Високий рівень економічної невизначеності щодо темпів інфляції, динаміки валютного курсу тощо не дає менеджерам фондів можливості здійснювати належне стратегічне планування. Отже, не виключена можливість утворення на базі недержавних фондів свого роду «фінансових пірамід», хоч і з більшим терміном життя.

По-третє, навряд чи коректною є ідея примусити робити додаткові страхові «заощадження» людей, дохід яких сьогодні знаходиться на рівні, нижчому за прожитковий мінімум. Цілком очевидно, що вони не в змозі сплачувати додаткові внески індивідуального пенсійного чи медичного страхування. В разі ж, якщо це здійснюватиметься в примусовому порядку на рівні підприємства, це означатиме підвищення тиску на фонд заробітної плати і погіршення підприємницького клімату в країні.