Динаміка населення земної кулі
Субурбанізація (від лат. sub — лід, біля та urbanus — міський) — процес зростання і розвитку приміської зони великих міст, унаслі¬док чого формуються міські агломерації. Характеризується вищими темпами збільшення кількості жителів приміських поселень і міст-супутників порівняно з містами — центрами агломерацій. Під впливом урбанізації формуються міські агломерації. Агломерація міська (від лат. agglomero — приєдную, накопичую, нагромаджую) — форма розселення, під якою слід розуміти терито¬ріальне утворення, що: виникає на базі великого міста (або кількох компактно розташо¬ваних міст — конурбація) і створює значну зону урбанізації, погли¬наючи суміжні населені пункти; вирізняється високим ступенем територіальної концентрації різноманітних виробництв, насамперед промисловості, інфраструктурних об'єктів, наукових навчальних закладів, а також значною чисельністю населення; справляє вирішальний перетворювальний вплив на навколишнє середовище, змінюючи економічну структуру території та соціальні аспекти життя населення; має високий рівень комплексності господарства і територіальну інтеграцію його елементів.
За основними характеристиками агломерації бувають різні: ве¬ликі й малі, сформовані й такі, що перебувають у стадії формування, моно- і поліцентричні, міські, сільські, змішані тощо. В агломераціях, розміщених у розвинених країнах, чисельність населення збільшуєть¬ся незначними темпами або навіть потроху зменшується (Лондон, Париж, Осака, Токіо, Нью-Йорк та ін.). Агломерації країн, що розви¬ваються, продовжують швидкими темпами збільшувати населення.
Міграції населення.Міграція населення (від лат. migratio — переселення) — пере¬міщення людей (мігрантів) через кордони тих чи інших територій зі зміною місця проживання назавжди або на більш чи менш трива¬лий період. Однією з основних ознак міграції населення є перети¬нання адміністративного кордону території (держави, області, насе¬леного пункту і т. д.). На цій основі вирізняють насамперед зовніш¬ню міграцію (еміграція та імміграція) і внутрішню міграцію. Зовніш¬ня міграція пов'язана з перетинанням державного кордону, її ще називають міжнародною міграцією населення та поділяють на між- та внутріконтинентальну. Внутрішня міграція — це переміщення з одного поселення до іншого. Ніякі переміщення в межах того само¬го населеного пункту не розглядаються як міграція населення. Роз¬різняють міграцію сільського населення і міського, міжміську мігра¬цію та міграцію в сільську місцевість — міграційні потоки «село — місто», «місто — місто», «місто — село», «село — село».
За способом реалізації міграцію населення поділяють на організовану міграцію, здійснювану з участю держави або громадських організацій та їхньою допомогою, і неорганізовану міграцію, що проводиться силами й за¬собами самих мігрантів.
Головні причини міграції населення — со¬ціально-економічні, політичні, воєнні, екологічні. Міграція населен¬ня зіграла велику роль у розвиткові людства. Значний вплив на походження багатьох народів Європи та Азії справило велике пере¬селення народів (масові міграції гунських, німецьких, слов'янських, аланських та інших племен переважно в IV—VII ст.). Великі географічні відкриття мали наслідком інтенсивні міграційні потоки зі Старого Світу до Америки. Значні міграційні потоки були спричи¬нені першою та другою світовими війнами, а нещодавно — розпадом СРСР. Нинішні переміщення людей мають насамперед соціально-економічні, політичні та релігійні причини. Набула поширення мігра¬ція спеціалістів до розвинених країн із менш розвинених («відплив інтелектів»). (Див. дод. ст. мал.).
Міжнародна міграція робочої сили — це переміщення осіб най¬маної праці між національними господарствами, що виражає процес перерозподілу трудових ресурсів між ланками всесвітнього госпо¬дарства. Основні потоки робітників-мігрантів спрямовані до Захід¬ної Європи і США. В Західній Європі іноземних робітників і членів їхніх сімей — близько 14 млн. осіб, що становить від 5 до 25% усіх працюючих за наймом у розвинених західноєвропейських країнах. У Франції іноземці — це 80% усіх робітниківбудівельників, у Бельгії — 50% шахтарів, у ФРН — 40% робітників автомобільних заводів.
Біженці — вимушені мігранти, переселення яких було спричине¬не загрозою втратити життя чи здоров'я, зазнати обмежень у життє¬діяльності. До біженців відносять іноземних громадян чи осіб без громадянства, які стали жертвою переслідувань із причин расової, національної, конфесійної, соціальної належності або політичних переконань і вимушені покинути територію держави, громадянами якої вони є (або територію країни свого постійного проживання). Біженці можуть бути і всередині країни, коли відбувається грома¬дянська війна (воєнні конфлікти в республіках колишньої Югославії, чеченські події в Росії тощо). Розрізняють такі типи біженців: еко¬логічні (після техногенних і природних катастроф), воєнні (в разі воєнних конфліктів), релігійні (внаслідок конфліктів на релігійному ґрунті), національні — етнічні (за міжнаціональних конфліктів). Масові міграції біженців спостерігалися в роки другої світової війни та після неї, а також починаючи з 1970 p. в багатьох районах світу — на Середньому та Близькому Сході, в Індії, ряді районів Африки; в 1990-х pp. — в Югославії, Російській Федерації, Закавказзі, Молдові, Таджикистані та ін. Кількість біженців, за даними ООН, 1974 p. ста¬новила 1,8 млн.. душ (без палестинців), 1981 р. — 6,8 млн.. (крім того, палестинців — 1,9 млн..), 1993 p. — 18 млн..