Методи оцінки активів підприємства при реформуванні відносин власності
Серед вітчизняних вчених метод оцінки за ринковою вартістю в 20 ті роки пропонував С.Ф.Глебов. На його думку, всі цінності доцільно показувати за цінами 1913 року з проведенням систематичної переоцінки.
Деякі вчені, співставляючи наслідки методики оцінки за собівартістю (так звана «історична» оцінка) і за поточною ринковою вартістю, намагалися знайти компромісне вирішення цієї проблеми. Це привело до виникнення нових підходів щодо оцінки, і відобразилося в працях представників англо-американської школи, зокрема Г.К.Дейниса, К.Гриіра, Джона Каннінга і Монтгомері.
Як бачимо вирішення проблеми оцінки, підтверджує висновок про те, що за кожним методологічним і методичним положенням стоять інтереси певних груп. Наприклад, персоналісти, пропонуючи переоцінку, виражали тим самим інтереси постачальників, кредиторів, акціонерів. Їх цікавило не те, скільки витрачає адміністрація, а те, скільки коштує реально сьогодні майно цього підприємства. Інституалісти, навпаки, відстоювали інтереси власника. За висловлюванням Ф.Пісклея, адміністрація підприємства повинна знати, скільки фактично затрачено на засоби, і який фактично отримано результат її господарської діяльності —прибуток чи збиток.
Крім трьох напрямів щодо методів оцінки, що розглянуті вище, доцільно зупинитися на суб'єктивістському підході до оцінки, який набув широкого розповсюдження в німецькій економіці. Початок цьому підходу поклав Б.Больцано, який стверджував, що суб'єктивне є реальним для певного випадку. І.П.Крайберг (також прихильник суб'єктивістського підходу до оцінки) з цього приводу писав: «Однією схематичною формулою питання про оцінку не вирішується. Взагалі існує лише передбачення закону, за яким частини майна (включаючи дебіторів) повинні оцінюватися за дійсною вартістю в момент складання балансу. Ця фактична вартість визначається на розсуд підприємця, беручи до уваги ту роль, яку окремі частини майна відіграють в торговому або промисловому підприємстві». І.П.Крайберг вважав, що кожна стаття балансу повинна оцінюватися за тими принципами, які найбільшою мірою підходять для неї.Спробою вирішення проблеми оцінки була так звана потенційна оцінка запропонована Ж.П.Дюмарше. Суть її зводилася до того, щоб показати цінності за продажними цінами на момент складання балансу (дати реальність і співставність балансу) і визначити результати господарської діяльності за принципом перманентного інвентаря (відобразити результат, отриманий лише під час господарського процесу). Це досягалося шляхом ведення регулюючих оцінку рахунків (контрарних і доповнюючих). Зазначимо, що теорія Ж.П.Дюмарше мала вплив і на нашу облікову практику. Це проявилося в тому, що у практиці господарств колишнього Радянського Союзу, а тепер і України використовувалися такі рахунки, як «Вилучені кошти» і «Торгова знижка (націнка)» тощо; останній рахунок повинен трактуватися як потенційний (можливий) прибуток підприємства, але реальною величиною він стане лише в тому випадку, якщо товари будуть продані.
Суб'єктивні оцінки, які пропонувалися різними теоретиками, можна згрупувати за трьома напрямками: 1) експертна оцінка (спеціалісти оцінювали важливість конкретного об'єкта для підприємства); 2) оцінка, величина якої залежить від суми доходу, що приносить майно, яке оцінюється (цей напрямок відстоював у 1916 р. А.М.Галаган); 3) дворядна оцінка —для предметів, які призначені для продажу, і окремо для предметів, які залишаються для підприємства.
Досить важливим, як на наш погляд, є пропозиція Германа Рема, який стверджував, що оцінка прямо залежна від її мети. Наприклад, одна справа, якщо ви збираєтесь продати підприємство, і зовсім інша - якщо ви збираєтесь його розширити. У першому випадку в основі оцінки лежить оборот, у другому —прибуток.
Найбільше, на наш погляд, заслуговує уваги точка зору Л.І.Гуляєва, який зазначав, що «оцінка повинна бути не дорожчою від тієї вартості речей, за яку вони могли би бути продані в будь-який час». В його роботах визначені прийоми оцінки майна, зокрема він писав: 1) товари, призначені для продажу, оцінюються за своєю вартістю, а якщо ця вартість вища від ринкової, то за ринковою ціною; 2) земельні ділянки оцінюються за продажною ціною або методом капіталізації середнього доходу; 3) при оцінці процентних паперів з двох цін (біржової і покупної) беруть нижчу; 4) рухоме майно та інші предмети, призначені для використання, оцінюються за тією вартістю, за якою вони обійшлися нам самим, причому з цієї вартості робиться знижка на кількість років використання предметів; 5) будівлі оцінюються за вартістю придбання, якщо ми придбали їх в готовому вигляді, або за вартістю витрат на їх будівництво; 6) дебіторська заборгованість показується за фактичною ціною; 7) заборгованість кредиторам показується повністю».
Цю ж думку підтримував Флеймман, вважаючи, що грошовий вимір носить штучний, надуманий характер, оскільки значна частина продукції в сільському господарстві взагалі не продається, а споживається в своєму господарстві, а те, що призначене для продажу, до тієї пори, поки не буде продано, не може бути і оцінено в грошах.