Інноваційна діяльність підприємства

Можна назвати кілька причин такого положення. По-перше, унаслідок фінансової слабості більшості малих техноло¬гічних підприємств, платоспроможний попит на послуги інно¬ваційних центрів практично відсутній і їх клієнти звертаються до цих послуг майже винятково у випадках, коли вони оплачу¬ються за рахунок закордонних і, рідше, вітчизняних державних програм. По-друге, більшість діючих інноваційних центрів не мають достатніх можливостей для фінансової підтримки нових компаній і обмежують свою участь у їхньому становленні лише учбово-консультаційними послугами. По-третє, у країні катаст¬рофічно не вистачає професіоналів у справі інноваційного управління, тому якість послуг інноваційних центрів далеко не завжди адекватна потребам їхніх клієнтів. І, нарешті, сама вагома причина млявого розвитку інноваційних інститутів - уже відзначавшийся раніше низький внутрішній попит на техноло¬гічні інновації.

Специфічні умови для розвитку інноваційної діяльності у вітчизняному науково-технічному комплексі змушують шу¬кати неординарні форми її пожвавлення, що можна простежити на прикладі створення перших у країні повномасштабних тех¬нопарків.Відомо, що класичні технопарки Заходу - це здебіль¬шого безприбуткові організації, засновані науковими центрами (у США - університетами), що надають в оренду своїм клієн¬там (промисловим корпораціям і інноваційним підприємствам) інженерну і соціальну інфраструктуру для проведення разом із ученими наукових центрів спільних робіт з доведення наявних результатів досліджень до стадії їхнього комерційного освоєн¬ня. Тому основним стимулом для бізнесу є саме ця можливість особистої участі в створенні перспективних інноваційних про¬дуктів, можливість, за якої підприємці готові платити технопаркам солідну орендну плату.

Очевидно, що відтворення в Україні такої моделі тех¬нопарків навряд чи було б успішним. З однієї сторони, попере¬днє створення високоякісної інженерної і побутової інфрастру¬ктури вимагає серйозних інвестицій. З іншого боку - реальна ситуація у вітчизняному виробництві така, що було б марним сподіватися на наплив у технопарки платоспроможних клієнтів, зацікавлених у реалізації все-таки дуже ризикованих проектів. Тому перші українські технопарки, створені на базі Інститутів електрозварювання ім. Є.О.Патона, Фізики напівпровідників (Київ), і Науково-технологічного концерну «Інститут монокри¬сталів» (Харків), не є класичними організаціями інноваційної інфраструктури. Здебільшого вони — своєрідні вільні «технологічні» зони, що надають своїм партнерам (організаціям-розроблювачам технологічних нововведень) можливості вико¬нання й освоєння технологічних розробок у пільгових фінансо¬вих умовах. З огляду на те, що економічні умови в Україні не зовсім сприяють розвитку інноваційного виробництва, для уча¬сників технопарків визначений пільговий режим господарської діяльності, який дозволяє їм накопичувати і направляти на роз¬виток свого потенціалу досить значні суми і підтримувати пріоритетні сектори у вітчизняному науково-технічному ком¬плексі до тих часів, коли сучасне виробництво стане активним споживачем нових технологій.

На завершення короткого огляду стану інноваційної ін¬фраструктури та її внеску в стимулювання інноваційних проце¬сів доцільно звернути увагу на аналогічні процеси у Російській Федерації, яка теж долає труднощі модернізації свого виробни¬цтва і забезпечення його конкурентоспроможності на ринках наукомісткої продукції. Відомо, що за темпами розвитку інфра¬структури технологічного бізнесу Росія помітно випереджає Україну. Достатньо сказати, що тільки у системі вищої школи функціонує більше 70 технологічних парків, створені десятки федеральних і регіональних наукових і науково-технологічних центрів, зареєстровано більше 20 венчурних фондів із сумар¬ним капіталом біля 2,0 млрд. дол. Разом з цим відомо, великий російський капітал не проявляє помітного інтересу до розвитку високотехнологічних виробництв, а частка Росії на світових ринках наукомісткої продукції продовжує залишатися дуже низькою і становить всього 0,3% .

Ці дані достатньо переконливо доводять, що проблема інноваційного розвитку не може бути вирішена тільки за допо¬могою збільшення кількості інноваційних структур; така про¬блема є комплексною і її розв'язання лежить у площині створення критичної маси усіх необхідних для цього умов. Наяв¬ність сучасної інфраструктури, безумовно, входить до числа таких умов, однак їх не вичерпує. Необхідно ще багато іншого: рівність прав суб'єктів господарювання і реальна конкуренція, якість і стабільність ринкових механізмів, подолання корупції, розумний протекціонізм по відношенню до вітчизняних вироб¬ників і всебічне заохочення інноваційного попиту, реальна, а не декларована підтримка науково-технологічного комплексу, су¬часна культура підприємництва і професійний менеджмент.

Усе це не виникає водночас і може бути досягнуто тільки в результаті реалізації довгострокової господарської по¬літики, терпеливого і послідовного вирощування осередків но¬вої економіки. Така задача архіскладна, але без її постановки і реалізації сподіватись на швидкий перехід на інноваційні рейки розвитку буде марним.

2.2 Міжнародне співробітництво.Міжнародне науково-технічне співробітництво є, ма¬буть, єдиною складовою наукової сфери України, показники якої постійно поліпшуються. За останні роки нашою країною підписано близько 30 угод про співробітництво з міжнародни¬ми організаціями й окремими державами. Найбільш динамічно таке співробітництво розвивається з Європейським Союзом (Програми ГМТА8, ТАСІ8, СОРЕКМСШ і ін.) і окремими державами Європи, з Північною Америкою, де основну роль у розвитку співробітництва грає Фонд цивільних досліджень США, і з Науковим Комітетом НАТО, у рамках програм якого українські дослідники одержали близько 500 грантів. Особливо слід зазначити діяльність УНТЦ, який уже третій рік фінансує програму партнерських проектів українських учених з їхніми колегами і потенційними інвесторами з країн-донорів цього Центру. Традиційно значне місце в науковій кооперації Украї¬ни займають Росія, у співробітництві з якою особливо виділя¬ються спільні розробки високих технологій, і ряд країн СНД. Найбільш активно бере участь у міжнародній кооперації Націо¬нальна академія наук України, близько 90 організацій якої про¬водять спільні дослідження з закордонними партнерами майже по 600 темам. Значна кількість співробітників НАНУ беруть участь у роботі провідних наукових центрів, є членами міжна¬родних комітетів, працюють у редакційних колегіях іноземних наукових журналів, беруть участь у виконанні великих міжна¬родних програм. У десятки разів зросла інтенсивність міжнаро¬дних комунікацій українських учених: закордонні стажування, участь у конференціях і семінарах, публікації в іноземних жур¬налах, читання лекцій за рубежем.