Державна мова як засіб формування національної свідомості українського суспільства

Під політичною нацією ми розуміємо народ, об’єднаний спільним громадянством, куди входять “титульний етнос” та етнічні меншини. Громадянство консолідує націю в єдиний цілісний організм. Політична нація постає на основі цінностей корінної нації, її мови, символіки, звичаїв, традиційних атрибутів державності. Виходячи з цього українська мова, як мова найбільшого, автохтонного етносу України, має бути мовою громадянства - державною мовою. Державність української мови є основою формування сучасної української політичної нації, важливим чинником консолідації українського суспільства, символічним уособленням української державності, гарантією збереження національної ідентичності українського етносу і державної єдності України. Таким чином, українська нація і держава мають забезпечувати відродження і захист української мови, якісну розбудову українського мовного простору.

Водночас слід відзначити, що державна роль української мови жодним чином не спрямована на обмеження розвитку мов інших етнічних груп. Одержавлення української мови зовсім не означає приниження чи ігнорування російської мови і культури, мов інших національних меншин в Україні, а відродження і піднесення понищених, поруйнованих, упосліджених української мови, культури, духовності. “Йдеться про забезпечення кожному українцеві природного права повернутися до національного джерела, до національного буття. Відомо, щоб дитина успадкувала національно-духовні якості свого народу, його ментальність, її слід виховувати саме рідною мовою. Не можна виховати повноцінного поляка англійською мовою, так само і духовно багатого українського патріота мовою російською. Рідна мова формує тих, хто нею говорить, накидає їм певні погляди на світ, на взаємини між людьми, що вироблені нацією за довгий шлях її формування. У мові сконцентрований спільний світогляд народу, набутий досвідом багатьох поколінь” [10, c. 227-228].

Вільне опанування всіма громадянами України мови свого громадянства - це, як підтверджує багатовіковий досвід держав світу, запорука міжетнічної злагоди, єдності і стабільності суспільства, ефективного функціонування держави, позитивного її сприйняття як повноцінного і незалежного суб’єкта світової спільноти. Українці, як етнічна нація, мають підтримувати відродження культурної самобутності національних меншин, а національні меншини, у свою чергу, мають доброзичливо ставитися до української культури і, в міру можливого, сприяти її відродженню. В аспекті освіти і виховання кожний громадянин України, незалежно від його етнічного походження, має знати державну мову, історію держави, Конституцію України, підтримувати незалежність та поважати її символіку. Україна має бути найвищою цінністю для всіх її громадян як їхня спільна батьківщина в існуючих кордонах. За цих умов етнічні меншини об’єднаються у справі державотворення з основною українською нацією, не втрачаючи своєї етнічної самобутності.Отже, виходячи з вищезазначеного, нагальною постає потреба формування і реалізації виваженої і цілеспрямованої державної мовної політики, що передбачала б захист і підтримку національної мови, забезпечувала розвиток і функціонування мов етнічних меншин. Суть заходів держави на підтримку української мови полягає не в її насильному нав’язуванні, а в тому, щоб надати громадянам України, які раніше були позбавлені свободи вибору, можливість вільно опанувати рідну мову і свідомо вивчити мову свого громадянства з урахуванням перспектив, які відкриває її знання для самовдосконалення, самореалізації і повномасштабного здійснення конституційних прав. Потрібен системний, наполегливий і відповідальний пошук виважених компромісних рішень, здатних забезпечувати подальший розвиток української мови і водночас сприяти побудові правової демократичної держави. Якщо вдатися до радикальних дій щодо впровадження української мови, наприклад, шляхом згортання в Україні випуску російськомовної періодики і книжкових видань, чи заборони російських програм на радіомовленні й телебаченні - то попри те, що це веде до порушення прав певної частини громадян, може викликати гострий опір південних та східних регіонів держави, де україномовні громадяни становлять незначну меншість, ще міцніше прив’язати російськомовних українців до інформаційного простору Росії, остаточно вивівши їх з-під будь-якого впливу української національної ідеї. Водночас відмова від активної популяризації української мови серед представників нації сприятиме її поступовому витісненню з усіх сфер суспільного життя російською мовою, а в умовах глобалізованого світу, поширенню ще однієї мови - англійської. Тому в державі потрібно провести низку виважених заходів, які б зміцнювали позиції державної мови.

Державна мовна політика має передбачати такий важливий аспект сучасної мовної ситуації, як невідповідність мови спілкування національній належності особи. У період ідеологічної та морально-психологічної інтеграції нації важливим є використання певних російськомовних форм українського національного життя, національної культури, що допоможе усвідомити неукраїномовним представникам національних меншин, що вони є таким же потужним джерелом творення держави і мови як і етнічні українці чи україномовні громадяни України. Не слід ототожнювати мовну ознаку з почуттям патріотизму, українськості. Через рiзнi обставини громадяни часто не володіють українською мовою, однак при цьому зберігають щирі почуття до України. Чимало з них використовують найменші можливості для оволодіння мовою свого народу, залучають до цього інших i працюють в ім’я українського народу. Влада має всіляко підтримувати готовність значної частини російськомовних українців до зміни мовної ситуації на користь державної мови. Подібні заходи поряд із зусиллями щодо популяризації української мови допоможуть підвищити рівень національної свідомості і сприятимуть консолідації української нації.