Державна мова як засіб формування національної свідомості українського суспільства

Загалом сьогодні відбувається подальше згортання сфери функціонування української мови, а, отже, гальмується і її внутрішній розвиток, звужується простір спілкування нації. Масова присутність в українському інформаційно-культурному просторі іншомовної продукції спричиняє не лише втрату українського мовного простору, а й призводить до руйнації способу мислення і деформації національної свідомості громадян України, прищеплення чужих стереотипів та навіювання їм почуття меншовартості. Внаслідок цього відбувається розмивання ідентичності української нації, духовне знищення людського резерву, з якого формується українська еліта.

Враховуючи сучасну мовну ситуацію в Україні, вироблення мовної єдності - процес надзвичайно складний. Поки що політики і суспільство довго і важко йдуть до розуміння мови як основи формування політичної нації, засобу зміцнення національної свідомості. За всі роки незалежності проблема мови є предметом спекуляцій різних політичних сил під час виборчих кампаній. Останнім часом, всупереч Конституції України, все більше лунає гасел щодо запровадження офіційної двомовності, а саме надання статусу другої державної мови поряд з українською російській. Мовне питання особливо актуалізувалося з ратифікацією нашою державою Європейської хартії регіональних мов або мов меншин у травні 2003 р., яка стосується одного з найскладніших питань мовної політики будь-якої країни - проблеми досягнення оптимальності у співвідношенні між сферами та статусом функціонування державної мови та мов національних меншин [5]. Ратифікація Хартії повинна була стати важливим кроком у досягненні Україною цивілізованих європейських стандартів у сфері захисту прав людини у культурно-мовній сфері.

Проте в українському суспільстві й політикумі, зокрема, існують різні погляди на цей документ. Слід зазначити, що викликає суперечності його український варіант, в якому до регіональних мов і мов, які потребують захисту, поряд з іншими, віднесено російську. Націонал-демократичні сили наполягають на тому, що Хартія покликана захищати мови національних меншин, яким загрожує вимирання під тиском потужних мов. Зокрема, народний депутат П.Мовчан стверджує, такими мовами в Україні є, в першу чергу, кримськотатарська і гагаузька. Водночас, на його думку, проросійські сили використовують Хартію для того, щоб забезпечити права російській мові, яка абсолютно захищена, оскільки вона має своє мовне середовище - Росію, де їй ніщо не загрожує [21, с. 4]. Отже, склалась ситуація, коли російська мова одержала додатковий потужний міжнародно-правовий захист з боку Європейської хартії, в той час як українська - захищається тільки внутрішнім законодавством, яке, до того ж, часто порушується. Натомість прибічники двомовності, реалізовуючи свої власні політичні інтереси, посилаючись на Хартію, ініціюють нові законопроекти про російську як другу державну мову, або про надання їй офіційного статусу. Хибна політика підтримки двомовності, необґрунтовані вимоги окремих політиків надати російській мові статус другої державної мови нарівні з українською може призвести до розколу суспільства на мовно-національному ґрунті, спричинити розрив єдиного інформаційно-культурного простору держави, і як показує досвід зарубіжних країн, привести в кінцевому рахунку до втрати державно-територіальної цілісності країни і її розпаду.Безперечно, у світі є приклади кількамовних націй, що начебто може поставити під сумнів визначення мовної єдності як неодмінного атрибуту нації. Але, як зазначає відомий вчений А.Погрібний, ті країни, де функціонує кілька державних чи офіційних мов, - то власне, винятки з типового для світу порядку мовного облаштування, згідно з яким діє принцип: одна держава - одна нація (політична) - одна державна мова [17]. На його думку, країни, що становлять винятки з цих правил, мають певні підстави для цього, яких не має Україна. Вчений наголошує: “Відтак ми, українці, не можемо долучатися до цих винятків тому, що ані не прибували звідкілясь в Україну, як от французи та англійці до Канади, де є дві державні мови, а навпаки автохтонно з пра-пра- і правіків тут живемо і так само з пра-пра- і правіків тримаємо естафету свого рідного слова українського; ані історично не розділяли ми територію своєї держави (хіба що силою нас брали) з якимсь іншим народом чи народами (як то з незапам’ятних часів розділена територія нинішньої федеративної Швейцарії) поміж німцями, французами, італійцями та ретороманцями, які, кожен живучи у своїй частині Швейцарії, цивілізовано та мирно домовилися, що кожна з їхніх мов - державна; ані не живемо ми, українці, в такому складному етноутворенні (десятки народів з десятками мільйонів людей, які говорять різними мовами), яким є Індія, внаслідок чого поряд з державною хінді зберігається як державна і мова колишнього англійського колонізатора” [17, с. 128].

Досвід зарубіжних країн переконує, що питання державної мови займає провідне місце в процесі формування політичних націй і консолідації суспільства. Однією із традиційних моделей об’єднання націй у Європі, які утворилися в ХІХ - на початок ХХ ст., є формування нації за суто етнічною ознакою на основі так званого “етнічного націоналізму”. У цьому випадку політична нація створюється переважно з представників якогось одного етносу - чисельно чи політично переважаючої етнічної групи або етнічної групи, що претендує на таке домінування. У підтвердження цього І.Варзар наголошує, що формування етнічних націй пов’язане з “титульним етносом”, тобто з тією етнічною спільнотою, яка зазвичай є найбільшою за фізичною чисельністю та найстарішим жителем певної території. Титульний етнос є тим народом-етносом, який робить найвагоміший вклад у соціальну результативність життєдіяльності даного суспільства. Він є основним номінатором і дає своє ім’я не лише країні, а й державі та державно-політичним атрибуціям владності - території і кордонам, природній специфіці й ландшафту, копалинам і шельфу, територіальним водам і повітряному басейну, дипломатичній службі і збройним силам, валютно-фінансовій системі й типовій економіко-господарській діяльності, парламенту й уряду, мові офіційного спілкування і моделі культурного засвоєння людиною світу, торговельно-культурним і зовнішньополітичним взаєминам народів тощо [1].