Інноваційно-технологічний підхід у державному регулюванні складних соціально-економічних систем

Сьогодні однією із головних ознак розвиненості будь-якого суспільства є концентрація знань, критерієм якості управління - ефективність, а вирішальним фактором розвитку – інновація. Ми стаємо свідками безпрецедентного явища: соціальна практика вже неможлива без використання інтегрованих знань і інноваційних технологій, і ті, хто не визнає цієї максими, залишається траєкторією суспільного прогресу. Інноваційна технологія органічно поєднує в собі зв’язок рутинних і творчих дій, і таким чином стає проміжною ланкою між знаннями і практикою.

Увага дослідників до проблем “технологізації” управлінської діяльності не випадкова, і пояснюється наступними фактами:

- науково-технічний прогрес тісно корелює з технологіями управління, що базуються на науковому програмуванні, математичному і соціальному проектуванні;

- існуюча соціальна реальність потребує принципово нових методів її пізнання і трансформації;

- суспільні відносини значною мірою ускладнюються. Вже можна вважати науково обґрунтованим той факт, що не тільки виробництво, а й будь-який інший вид соціальної діяльності має свою внутрішню логіку розвитку і функціонування. Технологія як наукова дисципліна не тільки розкриває сутність цієї логіки й описує її, а й вказує на шляхи трансформації її іманентних принципів в імперативні вимоги до соціального суб’єкта [1, с. 40];

- соціальний результат має бути прогнозованим і науково обґрунтованим.

Усе це дає підстави вважати, що на сьогодні дослідження в напрямі розробки і впровадження інноваційних технологій в практику державного управління є актуальними і конче потрібними.

Проблеми використання соціальних технологій привертають увагу багатьох вітчизняних і зарубіжних дослідників. У наявних наукових публікаціях розглядаються теоретико-методологічні аспекти впровадження інноваційних технологій в практику управлінської діяльності (В.Іванов, В.Патрушев, Є.Шилз, Г.Менш, Д.Сахал, Я.Ван Дейн), можливості й переваги використання соціальних технологій в управлінні політичними і економічними процесами в Україні (В.Князєв, Ю.Сурмін, Р.Кондратьєв), соціальне управління, що базується на технологіях (М.Марков, М.Стефанов, Е.Боно, В.Подшивалкіна), взаємозв’язок соціальної інженерії, соціального проектування і соціальної технології (В.Дудченко), моделювання складних соціальних систем (В.Афанасьєв, І.Пригожин, В.Солов’єв, Ю.Волков), філософські аспекти технологій (В.Каширін), соціальне проектування (Г.Антонюк) тощо.

Незважаючи на значну кількість напрацювань вказаної тематичної спрямованості, невичерпаними залишаються питання теоретичного обґрунтування напрямів використання інноваційних технологій у регулюванні складних соціально-економічних систем.

Отже, мета даного дослідження полягає в науковому обґрунтуванні напрямів використання інноваційних технологій у державному регулюванні соціальними і економічними процесами на регіональному рівні.

Термін “технологія” було започатковано наприкінці XVIII – початку XIX ст. І.Бекманом, який розглядав її як сукупність ремісничого мистецтва, навичок, знарядь, виробничих операцій і т. ін. [2, с. 247]. Надалі “технологічний підхід” знайшов своє поширення у різних галузях наукових знань, що відбувалось завдяки напрацюванням таких вчених, як А.М.Ампер, В.М.Севергін, Д.І.Менделєєв, Г.Дозі та ін. У 1822 р. при формуванні навчального посібника з технології В.М.Севергін зазначає: “Ремесла, фабрики, мануфактури, заводи, мистецтва, промисловість взагалі - ці джерела багатства держав і народів поширились на численні гілки, що для повного їх осмислення необхідно привести у такий систематичний порядок, який може слугувати вказівником щодо розвитку окремих частин цілого... Проте і перші початкові нариси можуть являти собою важливий посібник до вивчення науки, настільки обширної і складної, але такої корисної, як є технологія” [2, с. 249].

З часом елементи промислової технології зазнавали природної трансформації, і у середині 60-х років ХХ ст. технологія вже стає невід’ємною складовою управлінської культури. Так, В.С.Дудченко виділяє наступні напрями розробки і впровадження соціальних (управлінських) технологій:

- теорія і практика соціального планування;