Макроекономічне планування. Державне регулювання розвитку науки і техніки
Планування в країнах, що розвиваються . Уряди країн, що розвиваються, все ширше використовують можливості планування для прискореного економічного розвитку та здійснення соціальних перетворень. Планування в тій чи в іншій формі має місце в більшості країн, що звільнилися. Обмеженість нагромадження, труднощі концентрації капітальних вкладень призводять до того, що утворення сучасного капіталомісткого виробництва, власної індустрії бере на себе держава. Сучасне виробництво може розвиватися при умові суворої пропорційності його основних елементів. У країнах, що розвиваються, ряд цих елементів відсутній, і держава повинна ці елементи створювати. Це також потребує планового розвитку економіки.
Макроекономічне індикативне планування, широко розповсюджене в країнах, що розвиваються, в значній мірі спирається на традиційну для Заходу методологію макроекономічного прогнозування.
Структурне планування в межах середньострокових та перспективних планів, спрямоване головним чином на перетворення соціально-економічної ситуації, на індустріалізацію, здійснюється в таких країнах як Алжир та Індія.
Кон ¢ юнктурне планування передбачає наявність розвинутої статистико-кон’юнктурної служби на місцях, наявність центральної плануючої організації та можливість реагувати на зміни кон ¢ юнктури внутрішнього та зовнішнього ринку в межах річного плану. Цей тип планування тільки вводиться в окремих країнах. У більшості країн умови його застосування відсутні.
Галузеве планування у країнах, що звільнилися, застосовується з кінця 40-х років. Регіональне планування повинно стати суттєвим елементом планування у країнах, що розвиваються, для яких притаманні значні територіальні диспропорції. Але практичне втілення такого роду планування поки незначне.
Програми державного сектора - найбільш розповсюджений вид планів в країнах, що розвиваються. Вони включають бюджетне планування, проектування основних показників діяльності державного сектора на різні строки, оцінки інвестиційних проектів, що фінансуються головним чином за рахунок бюджетних коштів чи зовнішніх позик. Інвестиційні програми складають основу планів.
Планування у Франції пройшло три етапи. В післявоєнний період для швидкої відбудови економіки при наявності значного державного сектора вимагалося сильне державне втручання в економіку, плани мали в значній мірі директивний характер. В кінці 60-х років був здійснений перехід до індикативного планування. Стратегічне планування притаманне для сучасного етапу розвитку економіки Франції. Десятий (п’ятирічний, потім - чотирирічний) (на 1989 - 1992 рр.) план розвитку економіки Франції передбачав зміцнення національної валюти та забезпечення зайнятості, упорядкування території, оновлення державних служб та ін. Кожен з стратегічних напрямків розвитку отримував статус цільової державної програми, реалізація якої забезпечувалася різного роду пільгами та преференціями, наданням кредитів, державними замовленнями та ін.
Планування в Японії направлене на забезпечення технологічного розвитку як головного засобу досягнення соціально-економічних цілей. Починаючи з 1962 р. розробляються довгострокові комплексні плани національного розвитку, що мають законодавчу силу. Міністерство зовнішньої торгівлі та промисловості розробляє довгострокові програми технологічної перебудови галузевої структури, в яких визначається спільна перспектива, слабкі ланки, що вимагають організаційних перетворень та концентрації ресурсів.
Проекти та програми в основному фінансує Японський банк розвитку, який забезпечує їх висококваліфіковану та незалежну експертизу. По кожному проекту і програмі призначається юридична особа, відповідальна за ефективність використання фінансових коштів та підписання контрактів з субпідрядниками.На вищому рівні управління діє Рада по науці та техніці, очолювана прем ¢ єр-міністром. Функції Ради виконують підрозділи Управління по науці та техніці, заснованого у 1956 р. Воно направляє та координує всю науково-технічну діяльність на території країни, здійснює зведене її планування, аналіз загальних тенденцій в розвитку науки і техніки в країні та за кордоном, координацію науково-технічної діяльності державних установ, управління міжвідомчими програмами НДДКР, централізацію науково-технічної інформації, організацію міжнародного співробітництва.
Ще у 1980 р. прийнято рішення про розробку проекту “Технополіс”, який передбачає створення 19 міст науки, покликаних забезпечити перспективні дослідження у галузях, що вдосконалюються, - таких як електроніка, біотехнологія, тонка кераміка та ін. Створюється науково-технічна база, що забезпечує розвиток японської економіки в ХХІ сторіччі.