Реформування економіки в повоєнний період
Матеріальні втрати СРСР за період війни склали 679 млрд.крб. (в цінах 1941 року). Втрати Української РСР склали 285 млрд.крб., РРФСР – 255 млрд.крб., Білоруської РСР – 75 млрд.крб. В ці 679 млрд.крб., які дорівнювали третині національного багатства СРСР, не виключені втрати від зменшення національного доходу внаслідок припинення або скорочення роботи державних підприємств, кооперативів, колгоспів, вартість конфіскованих німецькими окупантами предметів продовольства і постачання, військові витрати СРСР, а також втрати від зниження темпів господарського розвитку країни на протязі 1941-1945 рр.
Об ’ єм виробництва в 1945 р. до довоєнного рівня складав по групі “Б” 59%, продукції сільського господарства – 60%, роздрібного товарообігу – 45%.
В листопаді 1945 року закінчилася робота над планом відбудови та розвитку народного господарства СРСР на 1946-1950 рр. Вже в середині 1945 р. почався частковий перехід промисловості на випуск цивільної продукції.
Довоєнний рівень промислового виробництва був перевищений в 1948 р. на 18%, а в 1950 р. – на 73%. Середньорічні темпи зростання валової продукції промисловості в четвертій п’ятирічці складали 13,6% проти 13,2% за три довоєнних роки.
Національний доход зріс за п’ятирічку на 64% в порівнянні з 1940 р. Виробництво предметів споживання в 1950 р. більш як вдвічі перевищило рівень 1945 року, загальна сума доходів робітників, службовців, селян в порівнянні з 1940 роком зросла на 62% (в співставних цінах).
В кінці 1947 року нормований розподіл продуктів був замінений державною та кооперативною торгівлею, була проведена грошова реформа, яку почали готувати ще з початку 1943 року.
Зростання реальних доходів населення забезпечувалось зниженням роздрібних цін на товари масового споживання: за 1947-1950 р.р. зниження цін було проведене тричі. Виплати і пільги населенню в 1950 році майже в три рази перевищили рівень 1940 року.
В 1949 р. було створено Раду Економічної взаємодопомоги (РЕВ), в яку війшли Болгарія, Польща, Угорщина, Румунія, СРСР та Чехословаччина, з лютого 1949 року – Албанія, в вересні 1950 р. – НДР, в червні 1962 – МНР, в липні 1972 р. – Куба.
В 1957 р. об’єм промислової продукції в СРСР в порівнянні з 1940 роком зріс вчетверо, чисельність промислових підприємств досягала 200 тис., велося будівництво 100 тис. об’єктів. Всім цим керувало 37 міністерств по промисловості і будівництву.
Керівництво з центра при таких обсягах виробництва ускладнилось. До того ж відомчі бар’єри заважали спеціалізації і кооперуванню виробництва, стримували місцеву ініціативу.
Тому в 1957 р. було прийняте рішення про перехід до управління народним господарством по економічних адміністративних районах. Було створено 105 раднаргоспів (рад народного господарства), з них на Україні – одинадцять. Було ліквідовано 25 галузевих міністерств.
Кожний раднаргосп мав галузеві і функціональні управління і відділи. Галузеві об’єднували однорідні підприємства (наприклад, легкої промисловості, машинобудування та ін.). При них створювались технічні ради, функціональні управління або відділи (планово-економічні, матеріально-технічного постачання, фінансові, праці та зарплати та ін.), які займались плануванням, координацією, контролем виконання.
Організація раднаргоспів дозволила скоротити транспортні витрати (коопераційні зв’язки між підприємствами в ряді випадків вдалось налагодити в межах відносно невеликої території раднаргоспу), в ряді випадків об’єднати підприємства, які виробляли споріднену продукцію і належали до різних міністерств, створити міжгалузеві підприємства по ремонту, виробництву заготовок, інструментів та ін.
Але раднаргоспи не мали можливостей комплексно вирішувати науково-технічні проблеми галузей, забезпечити науково-технічний прогрес. Науково-дослідні організації виявились відірваними від виробництва, що гальмувало розробку і впровадження нової техніки.
В 1965 році було прийняте рішення про ліквідацію раднаргоспів і створення союзно-республіканських та загальносоюзних міністерств.
Невдалою виявилась спроба реформувати управління сільським господарством. Замість управлінь сільського господарства в районах та областях були створені інспекції по закупівлі сільськогосподарської продукції, в областях – науково-дослідні станції. Але така система проіснувала ледве вісім місяців, після чого фактично повернулися до попередніх форм управління (обласні науково-дослідні станції збереглися).