Державне регулювання економіки до реформи
Середні і дрібні господарства звичайно продавали свою продукцію відразу після збирання врожаю, коли ціни були низькими. Великі господарства продавали свою продукцію переважно весною чи влітку, коли ціни були високими. Інколи великі господарства скуповували продукцію восени за низькими цінами і перепродували весною чи влітку.
Уряд проводив політику ліквідації сезонних коливань цін, встановлюючи тверді планові заготівельні ціни. Восени 1924 р. за пуд жита давали 354 копійки, весною 1925 р. – 775 коп., або 219% до попередньої ціни. В 1926-27 роках пуд жита коштував восени 433 коп., весною 440 коп., або 102% від попередньої ціни.
Організація господарського розрахунку. На початку НЕПу підприємства частково залишались на кошторисно-бюджетному фінансуванні.
Вони не мали права самостійно продавати свою продукцію, основна частина її реалізовувалась згідно державного плану. На ринку дозволялось продавати лише ту продукцію, яку було вироблено понад план державного постачання.Перехід до НЕПу змусив державні підприємства пристосовуватись до умов ринку. Головним в цьому відношенні було переведення їх на господарський розрахунок. Основними принципами госпрозрахунку були: 1.співставлення в грошовій формі виробничих витрат з результатами виробництва; самоокупність, рентабельність виробництва; 2.еквівалентність у відношеннях між підприємствами; 3.матеріальна відповідальність за виконання планових показників; 4.матеріальне стимулювання; 5.контроль карбованцем з боку держави за мірою праці і мірою споживання.
Господарський розрахунок відрізнявся від комерційного розрахунку. На відміну від останнього, він базувався на планових засадах: вся діяльність підприємств базувалась на загальнодержавних планах, виходила з цих планів. Госпрозрахунок націлював підприємства на виконання державних планів з найменшими витратами. Комерційний розрахунок націлює підприємства на отримання максимального прибутку, виходячи з попиту, потреб ринку.
З переходом промисловості на госпрозрахунок була тісно пов`язана перебудова зарплати. В період “військового комунізму” зарплата характеризувалась зрівнялівкою, мала натуральний характер. Це дозволяло при великій інфляції і нестачі продукції забезпечувати робітників мінімумом засобів існування.
Першим кроком на шляху ліквідації зрівнялівки став перехід до системи колективного постачання робітників: держава відпускала підприємствам певні фонди, величина яких залежала не від кількості робітників, а від процента виконання виробничої програми.
Проведенню в життя принципу особистої матеріальної зацікавленості трудящих в результатах виробництва сприяв перехід до відрядної системи оплати праці, введення тарифної системи, за якою ставки зарплати встановлювались згідно кваліфікації, перехід до грошової оплати.
Був введений державний мінімум зарплати для робітників, нижче якого жодне підприємство – державне чи приватне - не мало права платити. Був введений “товарний карбованець”, який визначав покупну здатність карбованця (по відношенню до цін 1913 р.) і служив базою для індексації заробітної плати по мірі зростання цін.
Відбувся перехід від державного нормування зарплати до її регулювання за посередництвом колективних договорів, які встановлювали тверді норми виробітку і відрядну систему оплати праці.
Монополія зовнішньої торгівлі надійно захищала вітчизняного виробника. Критикуючи пропозицію Бухаріна обмежитись митним захистом, В.І.Ленін писав:”…Ни о какой серьезной таможенной политике сейчас, в эпоху империализма, не может быть и речи, кроме системы монополии внешней торговли”[Полн. собр. соч. Т. 45. С. 335 - 336]. Митний захист легко зламати якійсь багатій країні:” Для этого ей достаточно ввести вывозную премию за ввоз в Россию тех товаров, которые обложены у нас таможенной премией”[Полн. собр. соч. Т.45 С.335].
Монополія зовнішньої торгівлі забезпечувала концентрацію валютних ресурсів в руках держави, централізацію їх, використання для потреб індустріалізації країни, технічної реконструкції виробництва.
Той прибуток, який приносили зовнішньоекономічні зв’язки, надходив в розпорядження держави, а не приватних осіб.