Державне регулювання цін в Україні

Четверта - захистити внутрішній ринок від негативного впливу зовнішньої конкуренції. Внутрішні ціни в кожній країні, як правило, відрізняються від світових, що зумовлено неоднаковим рівнем витрат на виробництво та різницею в системі оподатку¬вання. Перевищення внутрішніх цін проти світових робить вигід¬ним імпортування іноземних товарів і, навпаки, низький рівень внутрішніх цін стимулює експорт вітчизняних товарів. Це може завдати шкоди національним підприємствам, призвести до спаду виробництва й зростання безробіття. Для запобігання таким яви¬щам держава використовує механізм дотування національних ви¬робників або за допомогою ввізного мита на імпортні товари під¬вищує їх ціни до необхідного рівня. Якщо виникає необхідність стримати експорт певних товарів із країни, держава через меха¬нізм експортного мита підвищує ціни вітчизняних товарів до не¬обхідного рівня або обмежує вивіз за допомогою нетарифних ме¬тодів (квотування, ліцензування).

П'ята - стримати монополізм і забезпечити конкурентне середовище на ринку. Ця ціль реалізується передовсім за умов переходу до ринкових відносин. На цьому етапі, коли практично немає конкуренції, кожне підприємство поводить себе як моно¬поліст - підвищує ціни й скорочує виробництво для того, щоб забезпечити собі необхідний рівень заробітної плати і прибутку. При цьому, вільно визначаючи в собівартості (а отже, в ціні) своєї продукції частку оплати праці, виробник прагне якось ком¬пенсувати це за рахунок споживача. Саме такий процес вільного ціноутворення в неконкурентному середовищі є головною при¬чиною нестримного зростання цін і появи галопуючої інфляції.

Єдиним виходом з такої ситуації є запровадження державного регулювання цін і тарифів передовсім підприємств-монополістів, до складу яких входять як природні монополії, так і підприємст¬ва, що займають монопольне становище на ринку. Безпосередньо в Україні державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень, вибір методів та встановлення термінів регулювання здій¬снюється Міністерством економіки, а на регіональних ринках - місцевими органами. Ці установи спільно з Антимонопольним комітетом визначають перелік регульованої продукції монополіс¬тів, до якого на загальнодержавному рівні входять найважливіші види товарів народногосподарського значення, зокрема, прокат чорних металів, мінеральні добрива для сільського господарства, синтетичні смоли і пластмаси, гірничо-шахтне обладнання тощо. На регіональному рівні до складу підприємств, що займають мо¬нопольне становище, належать як суб'єкти природних монополій (комунальні підприємства газового господарства, відділки заліз¬ниць, підприємства поштового зв'язку та телефонних послуг, ко¬мунальні підприємства водопровідно-каналізаційного господарст¬ва тощо), так і інші утворення (хлібокомбінати, підприємства мі¬ського електротранспорту, управління ритуальних послуг, мет¬рополітен тощо).Регулювання цін монополістів здійснюється або через установ¬лення фіксованих чи граничних рівнів цін, граничних рівнів по¬середницько-збутових і торговельних націнок (надбавок), гранич¬них нормативів рентабельності, або запровадженням обов'язко¬вого декларування зміни цін. Перелічені методи мають як недо¬ліки, так і переваги і різною мірою використовуються урядами країн з ринковою економікою. Так, метод регулювання цін через граничний рівень рентабельності в процентах до витрат вироб¬ництва, який практично не використовується у світовій практиці, набув в Україні значного поширення. Підприємство не має права перевищити в ціні встановлений норматив рентабельності, інак¬ше на порушника накладаються штрафні санкції. Протягом корот¬кого проміжку часу такий підхід здатний стримати монопольні тенденції до підвищення цін та скорочення пропозиції. Однак у довгостроковому періоді виявляються негативні риси даного ме¬тоду, котрі зумовлені пропорційною залежністю розміру прибут¬ку від собівартості продукції. Тому підприємства-монополісти за¬інтересовані не в зниженні, а навпаки, у збільшенні витрат на свою продукцію, що за встановленого рівня рентабельності дає їм змогу отримати більший прибуток. Це негативно впливає на ефектив¬ність виробництва, призводить до безупинного підвищення собі¬вартості продукції, а відтак і до постійного зростання цін.

Названі недоліки значною мірою усуваються регулюванням цін на основі декларування. Декларування зміни ціни означає, що підприємство для підвищення ціни, яку регулює держава, повинно звернутися у відповідні органи на отримання дозволу на це. Тому в деяких країнах такі ціни називають «дозвільними».

Для одержання дозволу на підвищення цін підприємство готує необхідну інформацію, приділяючи особливу увагу обґрунтуван¬ню собівартості, підвищення якої дозволяється тільки з об'єктив¬них причин, наприклад, у разі зростання тарифів на електроенер¬гію, збільшення орендної плати, підвищення ставок товарних по¬датків тощо. В Україні для декларування зміни цін підприємства подають у відповідні органи такі дані: запланований рівень ціни, калькуляцію собівартості продукції з розшифровкою подорож¬чання матеріальних витрат і збільшення трудозатрат, досягнутий і запланований розміри прибутку від реалізації продукції, рівень рентабельності в цілому на підприємстві та обґрунтування при¬чин зміни ціни. У разі перевищення рівня регульованих цін і та¬рифів або їх підвищення без декларування до порушників засто¬совуються відповідні санкції.

Здійснення державної цінової політики неможливе без ефек¬тивного контролю за додержанням дисципліни цін. Під дисциплі¬ною цін розуміють дотримання визначених нормативними актами й документами вимог щодо формування, установлення та вико¬ристання цін за умов регульованої ринкової економіки.