Державне регулювання цін в Україні
тощо.Певну роботу в галузі ціноутворення проводять відомчі орга¬ни, до яких належать міністерства й відомства. Установлюючи ціни, вони, як правило, погоджують свої рішення з Міністерст¬вом економіки та деякими іншими державними організаціями (Пенсійним фондом, Національним банком). Так, Міністерство транспорту за погодженням з Мінекономіки встановлює тарифи на перевезення вантажів та пасажирів залізничним транспортом, Міністерство зв'язку - тарифи на основні послуги зв'язку, Націо¬нальна комісія з питань регулювання енергетики - тарифи на електроенергію, що відпускається населенню для побутових по¬треб. У цілому перелік продукції, ціни на яку підлягають держав¬ному регулюванню, постійно скорочується, що свідчить про від¬повідну дерегуляцію цієї сфери економіки.
Державна політика цінового регулювання, безперечно, справляє певний тиск на виробників та продавців продукції. За таких умов вони змушені дотримуватися встановлених цін і відповідно зазнавати іноді навіть суттєвих втрат. Для компен¬сації збитків держава часто супроводжує обмеження цін на¬данням підприємствам фінансової допомоги, не допускаючи їхнього банкрутства на регульованих ринках. Отже, державне регулювання цін - це політика впливу держави за допомогою законодавчих, адміністративних та кредитно-фінансових захо¬дів на ціни з метою сприяння стабільному розвитку економіч¬ної ситуації в країні.
Втручання держави в процес ціноутворення здійснюється в трьох основних формах: обмеження рівня ціни; уведення подат¬кових платежів, що призводять до вилучення доходів у виробни¬ків та споживачів; державна підтримка цін через дотації. Це втручання здійснюється за допомогою різноманітних методів державного регулювання цін, які можна об'єднати у дві групи: прямі й непрямі (опосередковані) (рис. 1).
Рис. 1. Форми й методи державного регулювання цін
Пряме регулювання, як правило, переважає на початковому етапі створення ринку, коли його регулюючі здатності ще недос¬татньо розвинуті, або коли виникає кризова ситуація в економіці. До прямих методів належать: встановлення фіксованих (твердих) цін на найважливіші товари та послуги, застосування граничних цін або граничних коефіцієнтів їх підвищення, декларування зміни цін, заморожування (блокування) цін на певний строк, уведення граничних рівнів посередницько-збутових націнок та торговель¬них надбавок, дотування виробників деяких товарів, укладання до¬говорів про ціни між підприємствами і державою тощо.
Непрямі методи державного регулювання цін переважають на етапі зрілого ринку і за нормальних умов розвитку економіки, коли регулюючий потенціал ринкового механізму реалізується на повну силу. За допомогою цих методів держава регулює поведін¬ку об'єктів, які беруть участь у процесі ціноутворення, але не дик¬тує порядку чи способів визначення цін та їхнього рівня. Непря¬ме регулювання досягається здебільшого за допомогою зміни рів¬ня та диференціації ставок товарних податків, пільгового оподат¬кування та кредитування, ставок державного ввізного мита, гра¬ничних нормативів рентабельності тощо.
Державне регулювання цін - це засіб досягнення певних ці¬лей державної економічної політики. Можна виділити кілька та¬ких найбільш типових цілей, кожній з яких відповідають певні методи державного впливу на ціноутворення.
Перша - запобігти руйнівному впливу цін на економіку. Така ціль, як правило, ставиться за переходу країни до ринкових від¬носин або в період відтворення ринкових відносин, зруйнованих війною чи соціально-економічними заворушеннями, коли в еко¬номіці порушено природні господарські зв'язки, бракує необхід¬ної інфраструктури ринку, наявні гострий дефіцит споживчих то¬варів, високий рівень інфляції, безробіття і т. ін. За таких умов держава вдається переважно до політики прямого регулювання цін, у межах якої на найнеобхідніші види товарів та послуг уста¬новлюються фіксовані ціни. Політику фіксованих цін неминуче доводиться доповнювати дотуванням виробників цієї продукції.
Друга - стримати інфляцію за допомогою політики доходів. У межах цієї політики ставиться завдання зупинити розкручу¬вання спіралі «зарплата - ціни» і знизити на цій основі інфляцію до нормального рівня. За таких умов фіксовані ціни застосовую¬ться дуже рідко.
Найбільшого поширення набули інші меж>ди регулювання цін: тимчасове «заморожування» (блокування) цін, застосування граничних цін чи граничних коефіцієнтів їх підвищення, викорис¬тання граничних нормативів рентабельності, дотування виробни¬ків соціальне важливих споживчих товарів чи надання цільових компенсацій споживачам. Усі такі методи державного регулю¬вання цін, як правило, доповнюються відповідним регулюванням заробітної плати.Третя - забезпечити доступ до товарів першої необхідності всім верствам населення незалежно від рівня їхніх грошових до¬ходів. Така ціль може бути виправданою за умов порівняно неви¬сокої ефективності суспільного виробництва, коли існує супереч¬ність між високими витратами на виробництво товарів першої необхідності та низькою заробітною платою широких верств на¬селення. Для вирішення цієї проблеми застосовується політика низьких цін на товари першої необхідності, яка реалізується че¬рез низький рівень товарних податків або через повне звільнення від податків. За необхідності політика низьких цін доповнюється дотуванням виробників найважливіших товарів. У межах цієї проблеми щодо деяких товарів не першої необхідності держава застосовує політику високих цін, яка реалізується за допомогою підвищених ставок непрямих податків (наприклад акцизного збо¬ру). За допомогою високих цін держава обмежує виробництво та І споживання відповідних товарів, а водночас компенсує втрати податкових надходжень до бюджету, спричинені низькими ціна¬ми на товари першої необхідності.