Поняття адміністративно-територіального устрою в Україні
Безумовно, така пропозиція була спрямована на зміцнення цієї адміністративно-територіальної одиниці і відображала потребу в інтеграції сільських територій. Після завершення адміністративно-територіальної реформи мережа сільрад стала досить розгалуженою. На 1 жовтня 1936 року в Україні налічувалося 11 125 сільрад. Згодом було вжито заходів із зміцнення сільрад, а по суті — збільшення їх території. Станом на 1 січня 1969 року в Україні було вже 8555 сільрад. В останні роки процеси демократизації суспільного життя привели до поступового розширення їх мережі. Якщо на 1 січня 1988 року в Україні було 8805 сільрад, то на 1 січня 1991 року — вже 9211, на 1 січня 2001 – 10263, а на 1 січня 2007 – 10279.
3 цієї тенденції можна зробити висновок, що фактори наближення сільрад до населення, створення зручностей для вирішення численних питань його життєдіяльності мають важливе значення у формуванні територій цих одиниць. Разом з тим території сільрад не повною мірою відповідали цілям виробничого об’єднання місцевого населення. В господарському відношенні вони не стали цілісними утвореннями. Будучи безпосередньо місцем проживання сільського населення, вони не сформувалися в їх повноцінне життєве середовище [5].
Отже, адміністративно-територіальною одиницею є не кожний населений пункт і не власне населений пункт, оскільки це поняття, скоріше, географічне, а один чи кілька населених пунктів з навколишніми землями, що перебувають під юрисдикцією єдиної для них територіальної громади та відповідних органів місцевого самоврядування. Ось чому в інших країнах первинна ланка адміністративно-територіального поділу носить назву не село, селище, місто, а комуна, муніципалітет, община. Ця назва є похідною від назви первинного суб’єкта місцевого самоврядування — комуни, муніципалітету, общини, громади тощо. І тому у перспективі фактичне існування «сільрад» в нашій державі має бути узгоджено з Конституцією України.
Окрім сіл до первинного рівня адміністративно-територіального устрою належать селища, міста, райони у містах та селища міського типу. У ході формування адміністративно-територіального устрою України було створено нормативну базу, якою визначено статус та класифікацію даних населених пунктів. Востаннє ці питання регулювалися в Положенні про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР», затвердженому Указом Президії Верховної Ради УРСР від 12 березня 1981 року, яке є нині чинним у частині, що не суперечить Конституції України [2].
У відповідності з цим і попередніми нормативними актами міські населені пункти України були поділені на міста республіканського, обласного і районного підпорядкування (згодом термін «підпорядкування» у законодавчих актах було змінено на «значення») та селища міського типу. До категорії міст республіканського підпорядкування відносилися міста з кількістю населення понад 500 тис. чоловік, важливі економічні та культурні центри і керівництво котрими доцільно було здійснювати безпосередньо з центру. Містами республіканського підпорядкування відповідно до вищезазначеного Положення були Київ та Севастополь. За Конституцією України ці міста є містами зі спеціальним статусом.Важливе значення в цій системі мають міста обласного підпорядкування, їх відносять до середньої ланки. Критеріями для виділення міст до обласного підпорядкування було окрім чисельності населення (понад 50 тис. чол.) рівень розвитку промисловості, комунального господарства, ознаки економічного та культурного центру для навколишніх населених пунктів, також потреба в управлінні цими містами обласними центрами влади.
На відміну від міст республіканського підпорядкування, мережа міст обласного підпорядкування розвивалася динамічно. В порівнянні з довоєнними роками їх кількість зросла більш, ніж удвічі (з 67 до 177). Практика виділення міст у цю категорію себе виправдала. Вона вписувалася в систему управління, сприяла зміцненню обласної ланки, покращенню керованості територіями. Окрім того, це сприяло розвитку самих міст, вирішенню їх соціально-економічних питань.
Проте підхід до виділення міст в обласне підпорядкування, виходячи з чисельності населення і рівня економічного розвитку, призвів до великої диспропорції в їх кількості по областях. Якщо в Донецькій області нараховується нині 28 таких міст, то в Тернопільській лише 1, а в Чернівецькій області – 2. У тринадцяти областях кількість міст обласного підпорядкування не перевищує п’яти. Безумовно, такі диспропорції не бажані. На наш погляд, існуючий підхід до формування мережі міст обласного підпорядкування недостатньо враховує регіональні особливості, потреби областей в розвитку своїх населених пунктів, створенні умов для становлення економічних і культурних центрів. Для віднесення міста до обласного підпорядкування кількість його населення не повинна відігравати вирішального значення. Головним тут мають бути соціально-економічні потреби розвитку територій, рівномірне розміщення по території області виробничих і культурних центрів, забезпечення зайнятості населення.
Міста районного підпорядкування і селища міського типу входять до низової ланки адміністративно-територіальної системи України. До цієї категорії відносяться населені пункти, де розташовано промислові підприємства, об’єкти комунального господарства, побутового обслуговування, заклади торгівлі, житловий фонд з кількістю жителів: для міст районного підпорядкування – 10 і більше тисяч чоловік, а для селищ міського типу – понад 2 тисячі чоловік.