Підготовка державних службовців: деякі концептуальні положення

Сучасна теорія організації розвинула веберівські ідеї далі. Так, Т.Бернс та Г.М.Сталкер [3] запропонували органічну модель. Вона претендує на те, щоб бути інноваційною з огляду на горизонтальний тип організації влади, комунікації та контролю і, на відміну від жорстких правил, робить наголос на кар’єрі, професійних стандартах та безперервному перегляді вимог до діяльності працівників. Водночас, багаточисельні раціональні моделі створили ситуативну теорію. Теоретичні роботи Ч. Перроу [9], Дж.Томпсона [11], П. Лоуренса та Дж. Лорша [6], П. Блау і В.Скота [2] стали підґрунтям цієї теорії і запропонували ідею стосовно того, що різні організаційні моделі є ефективними у різноманітних ситуаціях. Ці ситуації можуть бути внутрішніми, наприклад – розмір, складність, розподіл праці та технологічний рівень самої організації, та зовнішніми – масштаб та тип ринку, складність та нестабільність зовнішнього оточення. З практичної точки зору ситуативна теорія фокусується на тому, що планувати діяльність організацій необхідно з огляду на ефективне досягнення цілей їх специфічного контексту.

З точки зору А.Манзоора [7, c.11], коли мова йде про підготовку з державної служби, найбільш відповідною є органічна теорія Т.Бернса та Г.М.Сталкера. На думку вченого, необхідно організовувати підготовку державних службовців як інтегральну складову органічного цілого, яке складається з політиків та бюрократів, а також його ширшого національного та міжнародного економічного та культурного довкілля. У своїй праці, присвяченій підготовці державних службовців та оцінюванні її ролі у країнах, що розвиваються, А.Манзоор досліджує цю систему в “дусі Вебера” і концентрує свою увагу на певних політичних та економічних факторах, які (особливо у країнах, що розвиваються) формують системи державної служби з огляду на “формальну раціональність” і стабільний розвиток.

Раціональна-правова модель влади М. Вебера акцентує “значення” його ідеї бюрократії та її функціонування. М. Вебер наголошує, що його “модель” є “найбільш раціональною” за таких “ідеологічних” умов (ціннісних орієнтацій), як-от швидка реакція, підзвітність та відносна передбачуваність результату. Він також зазначає, що зростаючий вплив “популярної волі”, тобто впливу громадської думки, спричиняє зростання флуктуацій в прийнятті політичних та адміністративних рішень та зменшення підзвітності, і, відповідно – “раціональності” цього типу бюрократії [1].

Пізніше вчені довели, що зростаючі флуктуації в національній та світовій макроекономіці підривають підзвітність та передбачуваність мікроекономічної діяльності (бізнесу).Вчені епохи пост-веберізму також наголошували, що як для державної служби, так і для бізнесової еліти (менеджерів провідних корпорацій) нелегко знизити рівень непередбачуваності шляхом уникнення взаємних конфліктів та поєднання політичних рішень і “популярної волі”, зовнішніх економічних та бізнесових інтересів [5, 10]. Ця “політична” орієнтація, звичайно, відрізняється від веберівської раціонально-правової ціннісно-орієнтованої моделі і, на відміну від “технічної адміністративної раціональності”, може бути названою “політичною раціональністю” системи державної служби.

У сучасному західному суспільстві веберівська чиста раціонально-правова ціннісно-орієнтована модель ніколи не існувала в ідеальному вигляді. Як зазначає А.Манзоор [7, с.12], межі її розповсюдження та обмеження завжди встановлювалися “політичною раціональністю”, згідно з якою лише бюрократія (державні службовці, система державної служби) може “грати в політичні ігри” з тими, хто приймає рішення в політичному та економічному секторах. Тобто, іншими словами, необхідно подолати протиріччя, які виникають у сучасному суспільстві між державними службовцями та тими, хто приймає рішення в політичному та економічному секторах.

Сам М. Вебер зазначав, що масштаб та ієрархічна структура сучасної бюрократії роблять її “непереможною” та “необхідною”. Трикутник, який зображено на малюнку, демонструє, що “сучасна” веберівська бюрократія (щонайменше у державному секторі, де вона функціонує як автономна система державної служби та державного управління) може розглядатися як третій партнер разом з політикою та економікою. Як союзник політиків, вона реалізує свою автономію під тиском вимоги бути більш професійним та ефективним інструментом економічної передбачуваності та розвитку. Як союзник елітної групи тих, хто приймає рішення в економіці –реалізує свою автономію під тиском вимоги краще служити політикам та громадянам (громадській думці). Такий “політичний” погляд на сучасну веберівську модель державної служби та державного управління не спростовує того, що ця система може мати свою власну систему професійних знань та компетенцій. Разом з “політичною” компетенцією (здатністю реалізувати свою автономну роль у трикутнику “державна служба – політика - економіка”) ця система має технічні спеціальні знання та компетенції.

З середини XVIII століття західні системи державної служби формувалися задля служіння не лише політикам, але й громадянам, процесу демократизації та якісного надання послуг, забезпеченню добробуту населення. Сучасна державна служба потребує спеціальних знань з виявлення потреб громадян, донесення їх до політиків і після позитивного рішення останніх – реалізації задоволення цих потреб. Натомість, задля забезпечення цього необхідні спеціальні управлінські навички, по-перше, щоб досягати результатів (вимога результативності), по-друге, щоб витрачати на це менше ресурсів (вимога ефективності). Тож, ми бачимо, що навіть з точки зору державної служби політична раціональність є передумовою технічної (вигід-витрат) раціональності. Існуючі внутрішні протиріччя системи державної служби, які їй необхідно вирішувати.