Підготовка державних службовців: деякі концептуальні положення
Підготовка зі вступу (введення) на посаду надає новопризначеним (тим, хто щойно вступив на державну службу чи працює лише короткий період) основну інформацію щодо служби та нового оточення. Підготовка під час перебування на службі надає безперервне та таке, що періодично інтенсифікується, навчання з вдосконалення існуючого та встановлення нового розпорядку роботи службовця. Вона запроваджується задля введення нових адміністративних функцій та технологій.
Підвищення кваліфікації надається спеціальними агенціями чи установами державним службовцям, які вже мають кар’єрні досягнення. Воно проводиться періодично з метою орієнтації слухачів (державних службовців) у нових напрямках розвитку державних справ чи їх сфери компетенції, нових наукових чи технічних здобутках загалом та галузі управління (менеджменту) зокрема.
Варто розглянути національні (і міжнародні) політики підготовки державних службовців. Вони можуть бути складовою, по-перше, загальної освітньої політики, по-друге – політики розвитку людських ресурсів, по-третє – політики розвитку державного управління. У більшості високорозвинених та таких, що розвиваються країнах співвідношення між загальною системою освіти та системою підготовки державних службовців започатковувалося таким чином, що перша готує своєрідний потенційний “напівпродукт”, тобто випускників старшої середньої школи, професійних училищ (шкіл), коледжів та університетів. Цей процес, у свою чергу, набуває подальшого розвитку через прийом на державну службу та підготовку державних службовців шляхом зазначених вище типів підготовки.
Кажучи більш технічно, “політика” – це поєднання заходів щодо досягнення більш чи менш чітко визначених цілей. Державна політика щодо підготовки державних службовців традиційно відноситься до розвитку людського капіталу державного управління.
Державна політика з державної служби, як правило, розглядається як така, що визначається рішеннями політиків та реалізується кадровою системою державного управління. Натомість, таке визначення є обмеженим та однобоким. Державна політика з державної служби може також розглядатися як така, що пов’язується безпосередньо з тими, хто навчається (державними службовцями), і, таким чином, виступати своєрідним посередником між корпусом державних службовців та навчальною ідеологією освітніх установ [7, с.8]. Отже, можна зробити висновок, що політика з підготовки державних службовців повинна виступати поєднанням потреб “зверху-донизу” та “знизу-вгору”. Тобто, загальна стратегія та ресурси згори, специфічні навчальні ідеї та цілі – знизу. Принцип “знизу” не означає лише сьогоднішні потреби державної служби та навчальних установ, це також потреби, які були інкорпоровані в традиціях державної служби, тобто в повсякденній роботі, а також кар’єрних очікувань і, таким чином, навчальних потребах.
Натомість, А.Манзоор наголошує на відмінності між офіційною державною політикою з державної служби та навчальною політикою установ з підготовки державних службовців [7, с.8]. Останні, які були засновані як незалежні структури, уособлюють в своїй політиці: а) традиції державної політики з державної служби; б) потреби, які йдуть знизу; в) інструкції, які надходять зверху щодо національних цілей з підготовки управлінців. Навчальні установи здійснюють це шляхом визначення переваг щодо цілей та розподілу наявних ресурсів.Інституційна навчальна політика може також виражати певні “ідеологічні” переваги щодо навчальних інформаційних ресурсів, навчальних стратегій та методики викладання. Це, перш за все, певні педагогічні знання, знання щодо економічних перспектив, тощо. Щодо методики викладання та навчальних стратегій – це перевага академічних лекцій, виїзних семінарів, групових дискусій (обговорень), тощо. Деякі заклади, на відміну від елітної, були засновані задля “переважно гуманістичної” підготовки. Інституційна політика формується також певними типами інституційних зв’язків, тобто тісними контактами з університетами; певною моделлю найму директорів, тих, хто розробляє програми, та викладачів. Звичайно, політика закладів відрізняється в залежності від того, ким є ті, хто її розробляє та реалізує – науковцями в галузі освіти, менеджменту чи соціальних наук.
Таким чином, метою державного управління та державної служби є реалізація національних цілей, визначених політиками, а підготовка державних службовців передбачає вдосконалення ефективності діяльності останніх з їх реалізації.
Задля кращого розуміння як навчальними закладами, так і окремими особами, які відповідають за підготовку державних службовців, проблем, які існують в сучасному суспільстві, необхідно проаналізувати та виявити їх ширші соціальні та політичні наслідки. Основні теоретичні положення щодо сучасної бюрократії були викладені Максом Вебером в його моделі раціонально-правової бюрократії [1]. М. Вебер розглядає ідеальний тип влади (раціонально-правову владу). Після М. Вебера його ідеальний тип раціонально-правової бюрократії був надалі трансформований в “модель державної служби” та “модель менеджменту” [8, с. 560-568]. У цій моделі державна служба (і сучасний бізнес-менеджмент) характеризуються як добре продумана ієрархія, чіткий розподіл праці, контроль “адміністративної машини”, спеціальна система знань та неупередженість, автономія (чи “власна юрисдикція”) в галузі їх компетенції.