Основні напрямки формування механізмів надання управлінських послуг органами влади

Перший з названих аспектів досить ґрунтовно досліджено у численних вітчизняних наукових працях. Зокрема, український вчений В. Б. Авер’янов визначив, що державний механізм та організація його функціонування здійснюється через певні види державних органів. Тому поняття «механізму державного управління» він кваліфікує як сукупність державних органів, організованих у систему для виконання цілей (завдань) державного управління відповідно до їх правового статусу та системи правових норм, що регламентують процес реалізації вказаними органами свого функціонального призначення. Одночасно з цим систему органів визначає як інструмент реалізації цілей та завдань державного управління щодо процесів суспільного життя [7, с. 40-47].

Інший аспект при формуванні поняття «механізм державного управління» простежують Нижник Н. Р. та Олуйко В. М., а саме через тлумачення комплексного механізму державного управління, що, на їх думку, являє собою систему економічних, мотиваційних, організаційних, політичних та правових механізмів [4, с. 236]. Результати досліджень Князєва В. М., Бакуменка В. Д. та інших дають можливість кваліфікувати механізми державного управління як засоби та інструменти економічного, організаційного та іншого впливу в системі державних відносин [6]. Аналогічної думки дотримується і Круглов М. І., який визначає «механізм державного управління» як сукупність економічних, мотиваційних, організаційних і правових засобів цілеспрямованого впливу суб’єктів державного управління на їх діяльність із забезпеченням узгоджених інтересів учасників державного управління, які взаємодіють [20, с. 111].

Дещо відміннішим на сьогодні видається підхід формування поняття, запропонований сучасними західноукраїнськими дослідниками Рудніцькою Р. М., Сидорчуком О. Г., Стельмахом О. М., який будується на основі системного підходу, але за допомогою обґрунтування моделі концептуальної структури організаційного механізму державного управління. Зважаючи на повноту визначення поняття цими науковцями, доцільно навести його тлумачення без змін: механізм державного управління – це штучно створена складна система, призначена для досягнення поставлених цілей, яка має визначену структуру, сукупність правових норм, методи, засоби, інструменти державного впливу на об’єкт управління [28, с. 15]. Їхній підхід можна зобразити у вигляді логічного ряду шести послідовностей, в якому механізм – це сукупність цілей – структури – норм – методів – засобів – інструментів.

Приведені точки зору та огляд джерел дають можливість узагальнити, що механізм державного управління можна вважати штучно створеною системою засобів впливу та взаємодії суб’єктів та об’єкта управління. Оскільки доведено, що надання управлінських послуг є елементом механізму державного управління [26], то визначення основи формування механізмів надання управлінських послуг важливо проаналізувати з точки зору взаємозв’язків, від яких залежить специфіка управлінських відносин у системі органів влади в цілому та характер наданих ними управлінських послуг.Обґрунтування цього завдання визначається аналізом питання управлінських відносин у державному управлінні, які, як відомо, будуються на засадах владної субординації, що традиційно розуміється як «розпорядження – виконання» у системі «суб’єкт управління – об’єкт управління». У цьому контексті важливим є погляд на проблему державно-управлінських відносин В. Б. Авер’янова, який вважає, що цей зміст залежить від дії певних факторів, які виходять із загального поняття змісту правовідносин та які складають права та обов’язки учасників [7, с.121]. Переважаюче значення прав і обов’язків суб’єктів відносин отримує своє підтвердження при співставленні факторів обумовленості державно-управлінських відносин та форм проявів їх учасників, які зводяться до залежності статусу учасників цих відносин від завдань, що постійно стоять перед державним управлінням. Характер процесів, які відбуваються у суспільстві, вимагає не просто оновлення традиційних схем державно-управлінських відносин, а радикальної зміни змісту діяльності у здійсненні державної влади, функцій державного управління. Тому автор виходить з того, що у всіх демократичних країнах, якою проголосила себе й Україна, визнається і діє принцип верховентсва права, а у статті 3-й Основного Закону записано: «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави» [19, с. 4]. Це важливо з точки зору потреби реформування державної служби, у зв’язку з чим Т. В. Мотренко зауважує, що єдиною метою зусиль у цьому напрямі є забезпечення прав і свобод громадян, якнайповнішої реалізації їхніх законних інтересів, оскільки споживач або клієнт – це громадянин, конкретна людина. Єдиний чинник ефективності роботи – рівень задоволення виконанням зобов’язань, які бере на себе держава [24, с.10].

Аналіз результатів проведених численних досліджень [у тому числі 4, 7] дають можливість встановити, що прояви державно-управлінських відносин визначаються інтересами, потребами, правами і обов’язками учасників, якими є об’єкт та суб’єкти управління. При цьому, об’єктом управлінських відносин є забезпечення (тобто створення) оптимальних організаційних умов спільної діяльності людей, спрямованої на досягнення певного загального результату. Але в останні роки у державному управлінні розвинених країн світу починає домінувати концепція: вертикальним управлінським відносинам протиставляються горизонтальні управлінські відносини, так звані несубординаційні, що визначає нову форму відносин «суб’єкт – об’єкт» управління і охоплює поняття існування постійного зворотного зв’язку.