Вербальна ієрархізація суспільства як символічний ресурс соціальних технологій: історичний досвід

Незважаючи на розпад імперії, Рим запрограмував європейську ієрархічну систему титулів державних правителів. Вищім монархічним титулом було визнано імператора, а цар (цезар, кесар) отримав нижчу ієрархічну значущість.

Отже, загальні принципи права та управління, які були покладені у систему публічного адміністрування, а також єдина для всіх провінцій армія чиновників, які діяли у відповідності до універсальних стандартів, що віддзеркалила чітка та елегантна система офіційної номінації, забезпечували цілісність та монолітну єдність римського світу впродовж століть. Продуманий та ефективний механізм управління в Римській державі залишив у спадок цілу низку звань та понять, що, незважаючи на нові тлумачення та переосмислення, не втратили своєї актуальності й сьогодні.

Процеси формування на осколках античного світу християнських імперій, які стали не тільки релігійними спільнотами, але й політичними об’єднаннями з міцними внутрішніми зв’язками, позначилися зокрема й на становленні нової системи знакової, зокрема вербальної, соціальної диференціації. Однак її безпосередній зв’язок з римською традицією не викликає сумнівів. Це наочно ілюструють спостереження Н. Дейвіса: “Римська імперія повністю зникла, але її релігія восторжествувала, і духовні й світські вожді християнського світу поступово прийняли мантію цезарів” [3, с. 214]. На Заході інструментом папської влади стали нові кесарі – германські кайзери. А на Сході, де Римська імперія проіснувала значно довше, ідея порядку, заснованого на владі ортодоксальної церкви та нових православних імператорів, була реалізована з появою московських цезарів, або царів[3, с. 182]. .

Релігійне розмежування і як похідні від нього політична, адміністративна, культурна специфіка латинського та грецького світів відбилися й на соціальній стратифікації, закріпленій у системі вербальних символічних статусних відзнак. У ході історичного розвитку інститутів феодального суспільства у межах західноєвропейської традиції сформувалася чітка структура аристократичної ієрархії та пов’язана з нею титульна номінація: віконти, барони, графи, маркграфи (маркізи), герцоги, королі, імператори.

В українському суспільстві сформувалася специфічна система аристократичних титулів. Процеси кристалізації української аристократії йшли синхронно із загальноєвропейськими. Як колись, на початку Середньовіччя у скандинавів – конунги, у германців – герцоги, у франків – дюки були виборними воєнними вождями племен, давні слов’яни обирали князів – голів бойових дружин. Вже у ІХ ст. посада князя успадковується й виникають перші княжі династії – Рюриковичі у Київській Русі, Гедиминовичі та Ягеллони у Великому князівстві Литовському, П’ясти – у Польщі, Пржемисловичі – у Чехії.Процеси централізації влади призвели до формування на території Європи крупних держав, на чолі яких стали королі (на Заході) та великі князі (на Сході). Аналогічно відбувалася й структуризація аристократичної еліти в європейських суспільствах. У середньовічних хроніках східнослов’янські самостійні князі – нащадки Рюриковичів, визначаються як duces та Hercogen (відповідно у латинських та германських джерелах), аристократична верхівка – пани, васали князів – як barones , а бояри нижчого рангу – земляне, як nobiles («знатні» у перекладі з латинської). Це співставлення свідчить про схожі канони аристократичної ієрархізації та її вербальної символізації в Європі та на землях України - Русі.

Вищезгаданими титулами українські правителі та їх васали володіли до ХІV століття. Монголо-татарська навала та експансія сусідніх держав – Литви, Угорщини та Польщі значно змінила стан української еліти та його знакове закріплення у вербальних формах. Наслідком полонізації та католізації значної частини вітчизняної аристократії стало поєднання нобілістичних неологізмів з традиційною національною моделлю знакового статусного визначення. Так, прошарок вищої аристократії зберігає князівські титули, а представники середнього та нижчого щаблів дворянства збагачують лексичний арсенал соціальної диференціації титулами панів, магнатів, шляхтичів [4].

Не зважаючи на певну невизначеність та багатоваріантність тлумачення, усі дворянські титули у Польсько-Литовській державі, як і по всій Європі, зводилися до двох класів – титулованої аристократії та нетитулованого дворянства: лорди та джентрі в Англії, гранди та ідальго – в Іспанії , князі та шляхта – в Італії, Чехії, Угорщині та Польщі. Саме за такою схемою будувалася ієрархія української аристократії у польсько-литовську добу.

Однак, паралельно з кристалізацією національного нобілітету виділялася українська військова еліта – козацька старшина. До Запорізької Січі усі військові формування мали державне походження. Козацтво стало першим народний військом. Талановиті військові вожді – Дмитро Вишневецький, Петро Сагайдачний, Михайло Дорошенко змогли вивести військові ватаги із тупику анархії на шлях розбудови дисциплінованої повноцінної армії. Паралельно формувалося й реєстрове державне козацтво, яке було організовано за польськими зразками. Якщо реєстрові козаки, по суті, були найманцями, то Військо Запорізьке формувалося на добровільних демократичних засадах та за своєю структурою, на думку деяких дослідників, нагадувало лицарський орден [5, 6 ]. Однак, на відміну від західноєвропейської традиції, де лицарство передбачало благородне походження, козак не мав визначеного соціального статусу. Можна тільки припустити, що виборна курінна, паланкова та військова старшина за своїм положенням дорівнювала баронському, графському та княжому рівням титулованого дворянства. Офіційна номінація української військової еліти відбулася лише у ХVIII столітті, коли Катерина ІІ дарувала генеральній, полковій та сотенній козацькій старшині права російського дворянства, чим було остаточно зафіксовано реально існуючі класові розмежування у козацькому середовищі.