Вербальна ієрархізація суспільства як символічний ресурс соціальних технологій: історичний досвід

Ми не маємо достовірних даних щодо рівня соціальної диференціації перших протодержав та її віддзеркалення у вербальних формах, однак вже архаїчні цивілізації Стародавнього Сходу залишили нам свідчення про наявність чіткої та складної ієрархії чинів, титулів та звань. Прийнято вважати, що цей соціальний інститут поступово сформувався у період з IV по I тисячоліття до н.е. [1, с. 5]. Відтоді й до сьогодні невід’ємним атрибутом державності виступають вербальні символи влади. В різних країнах, в залежності від історичних традицій, національної специфіки, політичних обставин тощо сформувалися власні системи титулів, рангів та звань, однак усі вони побудовані за схожими принципами.

Перш за все титули, чини, сани, ранги, звання тощо є знаковими системами. У широкому розумінні знак – це матеріальний предмет (подія, дія або явище), який умовно вказує, відзначає або представляє інший предмет, дію, явище або ідею. Функція знаку полягає у зборі, охороні та трансляції конкретної інформації. Звідси знак – це інтерсуб’єктивний посередник, структурний медіатор в соціальних взаємодіях та комунікації [2, c. 372].

Створення знаків та знакових систем є результатом вищої інтелектуальної діяльності людини. У природі не існує жодного предмета або явища, які могли б підштовхнути людину до створення такого абстрактного знаку як титул, посадовий чин, військове звання тощо. Тільки за певних обставин та на певному етапі розвитку людство починає створювати вербальні знаки, які вказують на соціальне положення індивіда у групі. При цьому варто зазначити, що даними знаками визначаються не матеріальне становище або професійна приналежність, а вищі ступені соціальної піраміди, на яких розташовані кращі представники спільноти. Так, категорії “титул”, “сан”, “чин”, “звання”, зміст яких конкретизується у певних історичних умовах та згідно з національними традиціями та регіональною специфікою, вказують на статус їх носіїв у різних сферах соціальних відносин: класовій, релігійній, військовій та управлінській. А система “рангів” “ступенів”, “класів”, “розрядів” тощо призводить аристократичні титули, духовні сани, військові чини та адміністративні звання у відповідність один одному.

В цілому аналіз національних систем вербальної знакової ієрархії суспільства дозволяє виявити її універсальність.

Історично першим сформувався інститут аристократичних титулів. Титул (у перекладі з латинської “ titulus” – надпис, підпис, епітафія, почесне ім’я, заслуги, подвиги) – це почесне родове або отримане за певні заслуги звання.

Перехід у добу Неолітичної революції до принципово нового типу господарства, заснованого на розподілі праці, призвів до зародження соціальної нерівності і, як наслідок, відокремлення еліти як носія духовної, економічної та політичної влади у суспільстві. Паралельно з кристалізацією еліти відбувалося формування перших вербальних символічних відзнак панування – титулів. За часів шумерської та єгипетської цивілізацій, які заклали фундамент державності як форми існування суспільства, було засновано семіотичну систему класової та професійної диференціації. Перша була закріплена інститутом аристократичних титулів, друга – системою церковних санів та адміністративних / військових чинів. Адж-мери, репаті, номархи, фараони, “мали”, “великі” та “царські люди ” Стародавнього Єгипту, царі, повноправні “мужі” і “сини мужів”, неповноправні “мушкену”, воїни та жриці Вавилонського царства, – всі ці та інші державні посади, військові чини, духовні ранги створювали систему ієрархічної градації давньосхідних суспільств, яка відображала соціальний рівень їх носіїв.

За часів античності розуміння терміну “аристократія” трансформується від платонівської ідеалізованої “влади найкращих”, “влади вибраних” до “влади евпатридів” – знаті, привілейованого прошарку суспільства, який, на відміну від геомерів (вільних землевласників) та деміургів (вільних ремісників), володіє особливими правами та користується надзвичайними перевагами.Розподіл давньоримського суспільства на патриціїв (від латинської pater - отець) і плебеїв (лат. plebs – простий народ) та поступове формування із патриціанських та знатних плебейських фамілій нобілітету (від лат. nobilitas – знать) – замкнутого кола благородних знатних родин призвело до встановлення чіткої соціальної ієрархії, закріпленої у системі титулів та звань. Наслідком монополізації нобілітетом права обіймати вищі державні посади, що остаточно відбулося за часів республіки (приблизно у ІІІ ст. до н.е.), стало офіційне закріплення черговості просування посадових осіб службою – cursus honorum (кар’єра - у перекладі з латинської). Даний римський “табель про ранги” визначав серед магістратів (від лат. magistratus – посадова особа, начальник) шість посадових рангів: квестор, еділ, народний трибун, претор, консул та цензор, за кожним з яких закріплювалася певна сфера управління та чітко визначалося коло повноважень і привілеїв.

Системні зміни, що призвели до встановлення автократії, позначилися й на оновленні політичного лексикону давньоримського суспільства. В імператорський період нового значення набувають номінації «імператор», «принцепс», «цезар», «диктатор», «тиран» тощо. Показовою є етимологія титулів «імператор» і «цезар». З приходом до влади римського полководця Гая Юлія Цезаря його особисте ім’я та імператораторський титул (від лат. imperator – повелитель, володар, головнокомандуючий), якій він отримав від сенату за ратні заслуги, перетворилися на вербальні символи необмеженого верховного панування і в подальшому стали традиційно використовуватися для визначення вищих ступенів монархічного типу правління.