Теоретико-методологічні аспекти глобалізації та її вплив на державне регулювання аграрного ринку
При цьому необхідно відзначити, що діяльність міжнародних економічних організацій не завжди є ефективною. Так, у книзі “Тіньові сторони глобалізації” (2002) І.Стігліц висуває наступні критичні аргументи до цих міжнародних інститутів. На його думку, ці організації не виконали покладені на них завдання - підтримка стабільності у світовому господарстві, а також надання економічної допомоги країнам, що розвиваються. Так, за останні 25 років економічні кризи переживали 100 країн світу: МВФ практично не вдається запобігти розвитку кризових тенденцій в окремих країнах. Більше того, реалізація програм і рекомендацій МВФ, найчастіше, не тільки не поліпшує ситуацію в економіці, але й загострює кризові явища. Членство у СОТ (раніше, у ГАТТ) змушувало країни, що розвиваються, проводити курс на лібералізацію національного зовнішньоторговельного режиму. Однак реальна неконкурентоздатність багатьох галузей призводила до масового банкрутства підприємств і навіть галузей, скорочення робочих місць і, як наслідок, до падіння життєвого рівня в країнах, що розвиваються (такий розвиток подій цілком прогнозований для галузей аграрного сектору України, таких як галузь тваринництва та бурякоцукрова галузь).
Рестриктивна фіскальна політика, приватизація (у тому числі сільськогосподарських земель), відкриття внутрішніх ринків (у тому числі аграрних) - усі ці заходи жорстко пропонуються керівництвом МВФ урядам країн, що розвиваються. Помилковою є також приватизація без попереднього прийняття законодавчих актів, що регулюють процес конкуренції, з одного боку, і соціальні гарантії, що надаються, - з другого. У подібних випадках неминуче виникають такі негативні явища, як необґрунтоване завищення цін з боку підприємств-монополістів, масові скорочення робочих місць і, як наслідок, зростання безробіття (особливо в сільській місцевості).
На наш погляд, однією з причин неефективної роботи МВФ і Світового банку є очевидні недоліки у системи виборності керівництва цих організацій. Так, у керівні органи МВФ і Світового банку входять виключно представники розвинених країн. При цьому процедура виборів має закритий характер. Відповідно, діяльність цих організацій представляє інтереси розвинених країн взагалі і окремих підприємницьких кіл (ТНК) зокрема. У результаті розвинені індустріальні країни продовжують впливати на економічну політику країн, що розвиваються, що найчастіше гальмує економічний прогрес останніх. Наприклад, квотування та ліцензування експорту зернових з України в 2006 р. призвело до спільної “ноти протесту” дипломатичних кіл США, Франції та інших розвинутих країн, що спіткало український уряд піти на поступки в цьому питанні. В даному випадку вказані міжнародні політичні інституції захищали інтереси зернових трейдерів - транснаціональних корпорацій (ТНК), таких як “Рамбурс”, “Каргілл”, “Сантрейд”, “Альфред С.Топфер”, “Серна” та ін. [9]. Причому крупний міжнародний капітал у вигляді ТНК представлено в Україні й на інших аграрних ринках: олійних культур (Cargill та Bunge), молочному (“Вімм-Білль-Данн”, “Рейнфорд”, ЮниМилк”, “Лакталис”, “Люстдорф”, “Фанни”, “Денон”) та ін. [3].Вищевикладене, звичайно, не означає, що національна держава як регулюючий механізм внутрішньоекономічних і міжнародних відносин (за наявності великої кількості міжнародних організацій) уже втратила свій вплив. Він зберігається, але вже як одна (нехай навіть досить важлива) ланка складного глобального механізму, що регулює глобальні економічні відносини. Тому у міру наростання темпів глобалізації дедалі більша частина державного суверенітету перерозподіляється між локальними, регіональними й всесвітніми регулюючими інститутами.
Тому, на наш погляд, процес глобалізації повинен розглядатися комплексно, і визначити глобалізацію можна тільки шляхом виділення граней: інтернаціоналізація економіки, з одного боку, та взаємозалежність національних економік - з другого, які перебувають як у єднанні інтересів одних суб’єктів світогосподарських зв’язків, так і в протиріччі у їх відносинах з іншими. Тобто комплексне визначення глобалізації можна визначити як розширення масштабів міжнародних обмінів (товарів, послуг, капіталу, трудових ресурсів тощо) та їх подальша інтенсифікація на основі утворення фінансових, транснаціональних, телекомунікаційних й інших мереж, що призводить до послаблення регуляторних функцій національної держави через їх перерозподіл у бік міжнародних інституцій (засновниками яких є високорозвинуті держави МВФ, СОТ, Світовий банк, ЄБРР) за допомогою діяльності транснаціональних утворень та запровадження подвійних стандартів у політиці та економіці високорозвинутих країн.
На основі проведених досліджень можна зробити наступні висновки.
У сучасних умовах формується цілісний механізм світової економіки, поза яким не може розвиватися жодна держава. Глобалізаційні процеси ведуть до поглиблення й уніфікації економічних інтеграційних процесів, викликаючи до життя нові форми організаційної єдності держав у даній сфері міжнародних відносин, у тому числі за допомогою впровадження наднаціональних органів регулювання. На наш погляд, ефективність наддержавного втручання більшою мірою залежить не від того, яку частину свого суверенітету держави-члени делегують глобальним інститутам (це також стосується очікуваного вступу України в СОТ), а від того, як всі держави дотримуються спільно вироблених правил гри не тільки у своїй зовнішньоекономічній діяльності, а й у внутрішній економічній політиці (як правило, розвинені країни, на відміну від країн, що розвиваються, дозволяють собі зневажати цими вимогами).