Самоврядування у великих містах:тенденції та перспективи трансформації

Отож ані значне державне фінансування громад, ані наявність через це певного державного контролю над витратою переданих коштів не є перешкодою в розвитку місцевого самоврядування. І модель організації самоврядування - континентальна чи партнерська, як і форма територіального устрою держави - унітарна чи федеративна теж не гарантують розвитку самоврядування, і не перешкоджають йому. Такою перешкодою є лише намагання держави залишити за собою (чи перебрати на себе) функції, які за належної фінансової підтримки здатне здійснювати місцеве самоврядування.

З огляду на викладене, ситуація, що складається з місцевим самоврядуванням у великих містах, потребує особливої уваги. З одного боку, у великих містах з населенням у кілька сотень тисяч і більше мешканців є значно більше ресурсних можливостей для розв’язання своїх проблем. З другого - населення таких міст не є ані однорідним за своїми характеристиками та потребами, ані таким, що усвідомлює себе єдиною спільнотою. Через складності організації життя такий великий утвір об’єктивно потребує вже високопрофесійного управління, що неуникно тягне за собою його бюрократизацію та розмивання суті самого самоврядування як здійснюваного безпосередньо громадянами. Органи місцевого самоврядування великих міст щодо місцевої громади виступатимуть і сприйматимуться вже як органи власне влади - влади відокремленої від населення. Як можливе самоврядування у великому місті, якщо його поділ на здатні до самоврядування природні громади через певні причини не може бути запроваджений?

Досвід інших країн у царині залучення мешканців великого міста до прямого управління ним і тут може стати в нагоді. Йдеться про кілька речей. Зокрема, й про безпосередню участь населення в обговоренні практично всіх місцевих проблем, що його може ініціювати місцева влада з метою прийняття оптимального й сприйнятного для більшості громади рішення з будь-якого питання (досвід Мексики, що набуває поширення і в інших країнах, зокрема скандинавських). Таке опитування уможливлено сучасними технологіями і здійснюється через Інтернет. Залучення громадян до управління можливе й за умов запровадження такої податкової політики, за якої громадяни безпосередньо на місцях будуть зацікавлені у наповненні місцевого бюджету й здійснюватимуть контроль над його витратною частиною.

У цьому зв’язку варто згадати таку безпосередню форму здійснення самоврядування, яка на сьогодні набуває поширення в усьому світі й залишається можливою в умовах великого міста. Йдеться, власне, про неінституалізоване безпосереднє самоврядування локальних громад, яке в українському законодавстві означене окремим терміном “самоорганізація населення”. Самоврядування спільнот, які являють собою певну цілісність і функціонують як природні складники громадянського суспільства, на відміну від місцевого самоврядування, яке, як правило, пов’язане з виконанням делегованих державою повноважень, не включає до себе владної компоненти. Коло інтересів таких спільнот і, відповідно, коло їх компетенції обмежено господарськими проблемами. Вирізнення “місцевого самоврядування” та “самоорганізації населення” є методологічно значущим для вироблення адекватної державної політики, відповідної законодавчої бази й методів управлінської діяльності щодо цих різних феноменів.Незалежно від особливостей функціонування місцевого самоврядування в різних країнах та специфіки відносин державної влади та місцевого самоврядування, сьогодні існує стійка тенденція до підсилення ролі самоорганізації населення як окремих груп - складників громадянського суспільства. Відтак, відповідаючи на вимоги часу і зважаючи на господарський характер діяльності таких самоорганізованих громад, доцільно відносини держави з ними визначити законодавчо в напрямі мінімізації її втручання в їхню діяльність, відмови від патерналістської стратегії на користь субсидіарної, яка на сьогодні є засадничою для розв’язання питання взаємин між державною та місцевою владами для розробки сучасних концептів самоврядування, відомих під назвою теорій соціального обслуговування.

Принцип субсидіарності, за визначенням В.Кравченко, полягає в тому, що “публічна влада повинна втручатися у вирішення громадських справ лише тією мірою та в тих межах, за якими суспільство та його групи, починаючи від індивідуумів до сім’ї, територіальних громад та інших більш значних соціальних груп, не в стані задовольнити свої різнобічні потреби” [7, с. 90]. Вперше цей принцип було сформульовано 1931 р. в енцикліці Папи Пія XI, де перебирання державою на себе розв’язання тих питань громадського життя, які цілком спроможні розв’язувати самі громади, засуджено й визнано джерелом порушення громадського порядку: “Не можна змінювати або порушувати цей найважливіший принцип соціальної філософії: повноваження, які вони здатні здійснювати з власної ініціативи і власними засобами, не повинні бути відібрані у людей та передані до громади, так було б несправедливо і суттєво порушило б громадський порядок, якщо забрати у більш низького соціального утворення функції, які воно може здійснювати саме, і передати їх соціальному утворенню більш високого порядку. Єдина мета будь-якого суспільного втручання полягає в тому, щоб допомогти членам суспільства, а не знищити або поглинути їх” [4, с. 15]. Відтак принцип субсидіарності, попри те, що він значною мірою суголосний громадській теорії самоврядування, оголошеній “застарілою й непридатною в сучасних умовах” багатьма вітчизняними [10, с. 10] і закордонними дослідниками цього питання, виявляє свій евристичний потенціал і може виступати методологічно конститутивним щодо визначення різниці в об’єкті, предметі, обсягах і межах повноважень державної й місцевої влад, а особливо в умовах великого міста.