Роль Української держави в забезпеченні мовної освіти закордонного українства

Планувалося надавати практичну допомогу українцям, які проживають за межами Української РСР, у вивченні української мови, історії, культури. З цією метою пропонувалося налагодити зв’язки з україномовними навчальними закладами, студіями й курсами, практикувати відрядження до них для роботи на договірній основі викладачів і науковців, взаємообміну навчальних закладів студентами й учнями, створювати умови для підвищення кваліфікації фахівців-україністів з інших союзних республік та з-за кордону, проводити для іноземців конкурси знавців української мови, історії та культури.

Для підготовки вчителів української мови і літератури для потреб українців за межами України планувалося щороку зараховувати до ВНЗ України на повне державне утримання до 50 юнаків і дівчат українського походження з інших союзних республік та з-за кордону. Керівництву Міносвіти України доручалося підготувати і в I кварталі 1991 р. подати Раді Міністрів УРСР пропозиції про заснування державних іменних стипендій для студентів і аспірантів з числа осіб українського походження, які проживають у закордонних країнах або інших союзних республіках, бажають вивчати українську мову та літературу чи займатися дослідницькою роботою з українознавства [4].

Згодом після здобуття державної незалежності постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1992 р. було затверджено Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови. Необхідність розроблення цих заходів, на думку їх авторів, зумовлена як великим значенням мовно-культурних процесів у сучасному світі, де мовна політика регулюється державними і законодавчими актами (Франція, Бельгія, Росія тощо), так і тією історичною обставиною, що Український народ упродовж століть не мав змоги належним чином розвивати національну мову і користуватися нею у всіх сферах діяльності [5].

Після цього Уряд України 22 січня 1996 р. своєю постановою затвердив Державну програму “Українська діаспора до 2000 року”, котрою передбачалася певна підтримка відродження українськості на теренах колишнього Радянського Союзу. На думку її авторів, послідовне втілення Програми в життя повинне було прискорити створення єдиного національного інформаційного простору, нових українських навчальних і культурних центрів, сприяти налагодженню системи підготовки відповідних кадрів, забезпеченню потреб в українській книзі, періодиці, підручниках, оскільки без активної державної допомоги неможливо було налагодити роботу постійних представництв у місцях компактного проживання українців в інших країнах.

Цього ж року ст. 12 Конституції України закріплює положення про те, що “Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави” [6].

На виконання ст. 10 Конституції України 8 вересня 1997 р. Кабінет Міністрів України своєю постановою затвердив Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови” [7].

У документі представлено спеціальний розділ “Українська мова у світі”. Напрямами діяльності тут визначено підтримку функціонування української мови в зарубіжних країнах, особливо в тих, де є українська діаспора, та розширення сфери вивчення української мови в зарубіжних країнах. До завдань Заходами віднесено розроблення спеціальних програм вивчення української мови для української діаспори, проведення спільних конференцій і семінарів з української мови в зарубіжних країнах та досліджень української мови порівняно з іншими мовами світу тощо.Новою постановою від 21 червня 2000 р. Кабмін уніс зміни і доповнення до означеної вище постанови, що були викликані рішенням Конституційного Суду України від 14 грудня 1999 р. № 10 про офіційне тлумачення положень ст. 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її у навчальному процесі в навчальних закладах України. Цією постановою, зокрема, передбачалося заснувати п’ять щорічних стипендій для студентів та аспірантів-україністів із зарубіжних країн, здійснити комплекс заходів щодо відкриття українських культурно-інформаційних центрів за кордоном, передусім у місцях, де значну кількість населення становлять українці, та надати практичну допомогу центрам, які уже діють.

Указом Президента України від 24 вересня 2001 р. було затверджено Національну програму “Закордонне українство” на період до 2005 року” [8], у якій, зокрема, зазначається, що “Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави, сприяє консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури” [8].

Метою програми, зокрема, є “вироблення дійових механізмів підтримки українців, які проживають за межами України, насамперед у державах, що утворилися на території колишнього СРСР, де триває процес самоорганізації українських громад і створюється інфраструктура для задоволення... мовних та освітніх потреб українців” [8].