Роль Української держави в забезпеченні мовної освіти закордонного українства
Проблема ролі нашої держави в забезпеченні мовної освіти українців діаспори з новою силою постала наприкінці 80-х рр. і особливо в перші роки відродження Української державності. Вона була і залишається в центрі уваги Кабінету Міністрів України, інших органів центральної та місцевої виконавчої влади. І чим скоріше закордонні українці по-справжньому долучаться до процесів державотворення в материковій Україні, і насамперед мовотворчих процесів, тим швидше буде розбудовано соборну Україну і українську мову. Саме цим міркуванням і зумовлена актуальність нашої статті.
До аналізу означеної проблеми лише в останні роки зверталися Б.Ажнюк, М.Вівчарик, В.Капелюшний, А.Попок, Ю.Прадід, М.Степаненко та інші науковці. Однак їхні розвідки здебільшого стосуються стану української діаспори взагалі, а не її участі в розбудові мовної освіти в Україні. Крім того, в Україні майже не висвітлювалася роль Української держави в мовотворчих процесах у середовищі закордонного українства. Саме тому метою статті і стало висвітлення ролі материкової України в забезпеченні мовної освіти українців діаспори. Наше завдання полягало в тому, щоб на основі теоретичного матеріалу, законів та підзаконних актів України показати вплив Української держави на мовотворчі процеси, що відбуваються в ближньому і дальньому зарубіжжі, висвітлити перспективи цього архіважливого аспекту розбудови нашої державності.
Виступаючи на відкритті парламентських слухань “Про функціонування української мови в Україні” 12 березня 2003 р. Голова Верховної Ради України В.М.Литвин, зокрема, зазначав: “Відомо, що з середини минулого століття внаслідок післявоєнного перекроювання Європи не всі українські етномовні землі опинилися в складі УРСР, а пізніше - у незалежній Українській державі. Це відчутно ускладнило функціонування і розвиток української мови поза межами України і породило чимало нових проблем. Сьогодні ми не можемо забувати і про українців, відділених від історичної батьківщини новими кордонами, про наших співвітчизників у діаспорі. Вони залишаються українцями, а відтак їхні мовні проблеми мають постійно бути в полі нашого зору” [1, с.1].
Саме тому нашим науковцям належить ще багато попрацювати над поширенням знань про українську мову як у нашій державі, так і за її межами. Тут неможливо обійтися без досвіду, який є в інших країнах, де створено спеціальні структури, що пропагують і поширюють знання про українську мову. На превеликий жаль, сьогодні Українська держава не те що фінансово не підтримує традиційні європейські та північноамериканські українознавчі центри, які функціонують здебільшого на пожертви громадян, а й узагалі мало знає про їх діяльність. А тим часом, як відомо, в останні роки постали українознавчі кафедри в Азії, зокрема в Китаї та Японії. З такими осередками, і не тільки ними, Українській державі невідкладно слід налагоджувати постійні тісні і плідні зв’язки.
А тому робота над утвердженням і поширенням функціонування української мови за межами України повинна бути чітко спланованою і координованою. Виходячи з поставлених завдань, цю роботу повинна була взяти (і взяла) на себе Українська держава. Ще до здобуття державної незалежності у 40 ст. розділу VI Закону України “Про мови в Українській РСР”, що носить назву “Сприяння національно-культурному розвиткові українців, які проживають за межами Української РСР”, зазначалося: “Українська РСР надає згідно з нормами міжнародного права всебічну допомогу, за їх бажанням, освітнім школам, науковим установам, національно-культурним товариствам українців, громадянам українського походження, які проживають в зарубіжних країнах, у вивченні української мови та проведенні наукових досліджень з українознавства, сприяє навчанню громадян українського походження в навчальних закладах Української РСР” [2].
16 липня 1990 р. Верховна Рада України проголосила Декларацію про державний суверенітет України, у VIII розділі якої, що носить назву “Культурний розвиток”, зазначається: “Українська РСР виявляє піклування про задоволення національно-культурних, духовних і мовних потреб українців, що проживають за межами республіки” [3, с. 155].12 лютого 1991 р. своєю постановою Рада Міністрів Української РСР затвердила Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 р. (зі змінами, внесеними 17 жовтня 1996 р. після ухвалення Верховною Радою України Конституції держави). Програма містила спеціальний розділ “Сприяння національно-культурному розвиткові українців, які проживають за межами Української РСР”. Цей розділ, зокрема, передбачав надання постійної допомоги в організації в місцях поселення українців в інших союзних республіках загальноосвітніх шкіл (класів) з українською мовою навчання, гуртків для вивчення української мови. Міносвіти, Мінвузу разом з Академією наук УРСР доручалося здійснювати підготовку та видання необхідними тиражами підручників та аудіовізуальних посібників для вивчення української мови українцями, які проживали за межами республіки. Вирішення цих та інших питань передбачалося на засадах взаємності при укладанні угод з іншими союзними республіками. Упродовж 1991-1992 рр. планувалася розробка та видання методики викладання української мови як іноземної для вивчення її в закордонному середовищі, здійснити запис курсу української мови на аудіо- та відеокасетах для використання в навчальному процесі за межами республіки.