Процеси еволюції інформаційних артефактів управління

Ефективне використання інформації у сфері державного управління стає особливо актуальним за умови становлення в Україні інформаційного суспільства та впровадження у практику електронного урядування. Складність процесів перетворення інформації пов’язана, у першу чергу, з їх динамічністю та мінливістю. Використання принципів динаміки інформаційних артефактів управління, про яку мова піде далі, дає змогу структурувати та, як наслідок, спростити деякі з проблем, що при цьому виникають.

У [2] ми визначили інформаційний простір управління (ІПУ) як узагальнений фазовий простір, координатами якого є певні сфери компетентності інформаційних суб’єктів. У цьому просторі діють закони інфодинаміки артефактів управління або, формулюючи трохи інакше, динаміки інформаційних артефактів управління, оскільки нас цікавлять не будь-які, а саме інформаційні артефакти. Контекстом динаміки ІАр є закономірності перетворень не будь-якої “узагальненої” інформації, а процеси обміну інформацією у вигляді ІАр у комунікативних контурах систем управління. Невід’ємними учасниками подібних процесів виявляються також інформаційні суб’єкти.

Оскільки слово “динаміка” походить від давньогрецького “динамікос” – сильний, можна очікувати появу у контексті динаміки ІАр певних “сил”, які спричиняють певні зміни у середовищі управління. Спробуємо дослідити корені цих сил.

Першу групу таких сил породжує “мова”, точніше, її властивості.

Формально кажуть, що носієм інформації виступає повідомлення. Насправді, таким носієм є знаки, з яких побудовано повідомлення. Знак має структуру, яка складається з компонент: (1) те, що означає, тобто означаюче, і (2) те, що означається, яке включає денотат, десигнат та коннотат. Від системи знаків залежить дуже багато показників якості комунікативного процесу: наскільки компактним буде повідомлення, наскільки точно передається інформація, чи є конструктивна можливість тлумачення понять, які можуть виявитися незрозумілими для приймача повідомлення тощо.

Суттєво, що мова, володіючи внутрішньою цілісністю та єдністю, виявляється поліфункціональною системою. Серед її функцій найважливішими можна вважати ті, які пов’язані з основними операціями над інформацією (знаннями людини про реальність) – створенням, збереженням і передачею інформації.

Розрізняють епістемічну, когнітивну (пізнавальну) та комунікативну функції мови. “Епістемічна функція пов’язує мову з дійсністю (у одиницях мови у вигляді гносеологічних образів закріплюються елементи дійсності, виділені, відображені й оброблені свідомістю людини), а пізнавальна – з розумовою діяльністю людини (в одиницях мови та їх властивостях матеріалізуються структури та динаміка думки), тобто мовні одиниці пристосовані як для номінації елементів дійсності (і у подальшому збереження знань), так і для забезпечення потреб розумового процесу. Водночас мова є основним засобом людського спілкування (комунікативна функція), засобом передачі інформації від того, хто говорить, до того, хто слухає (адресату)” [3].

Як правило, виділяють сім рівнів елементів мови: (1) фонема – для усної мови та літера для письмової – вважається найнижчим рівнем, (2) морфема – мінімальний знак, (3) склад – структурний елемент слова, (4) монема – найменша одиниця з тих, що означаються, так звана “лінійна одиниця, що володіє змістом”, (5) слово (або, більш формально, лексема) – стандартний елемент повідомлення, (6) синтагма – інтонаційно-змістовна єдність, яка визначає у певному контексті та в певній ситуації окреме поняття, (7) фраза – основна одиниця мови, яка визначає закінчену думку.

Найбільш важливими для ефективної комунікації є, звичайно, три останніх рівні наведеної класифікації, оскільки саме вони і визначають те, що ми називаємо “інформацією”, змістом повідомлення. Перші чотири рівні, завдяки існуючим для них правилам, виконують роль функцій, що захищають від помилок (згадаймо поняття “членороздільна мова”, “читабельний текст”). Частково такі функції виконуються і на рівні слів (спробуйте записати фразу словами без пробілів або розділових знаків між ними). У подальшому будемо називати слово найменшою часткою, “елементом” або “атомом” змісту.

Синтагма, яка відповідає окремому поняттю, та фраза, що становить закінчену думку, – також є сталими станами змісту. Якщо ми чуємо або читаємо незакінчену фразу, то, як правило, намагаємося її закінчити. Те саме відбувається, якщо ми одержимо незакінчену синтагму, тобто “недовизначене” поняття. З цього можна зробити висновок, що незакінчені мовні конструкції є хиткими, несталими, а визначені нами “сталі” конструкції – є, так би мовити, “квантами” змісту.