Проблеми унормування правового статусу закордонного українця

Україна, як і будь–яка інша держава, котра має багатомільйонну діаспору, зацікавлена у підтримці контактів зі своїми співвітчизниками, які перебувають за її межами і не є її громадянами. Це сприяє як зміцненню зв’язків закордонних українців зі своєю історичною батьківщиною, задоволенню їхніх національно–культурних, освітніх, мовних та інформаційних потреб, так і налагодженню дружніх відносин з країною перебування української діаспори, створенню і зміцненню в очах світової громадськості позитивного іміджу нашої держави.

Крім того, внаслідок різних обставин, не останньою з яких є демографічна криза, більшість держав послідовно проводять політику натуралізації і повернення на історичну батьківщину своїх співвітчизників, які не є її громадянами.

Однак до недавнього часу в Україні не існувало навіть мінімально необхідної нормативно–правової бази, яка б наповнювала реальним змістом ст. 12 Конституції України (254к/96–ВР), спрямовувала, уніфікувала політику держави та визначала пріоритети щодо надання конкретної допомоги українцям зарубіжжя. Єдиним документом, розробленим з цією метою була Національна програма “Закордонне українство” на період до 2005 р., затверджена Указом Президента України від 24 вересня 2001 р. № 892/2001, яка прийшла на зміну Державній програмі “Українська діаспора на період до 2000 року”. Попри широку вживаність терміна “закордонне українство” не було єдиного трактування як щодо того на кого він поширюється (лише етнічних українців чи вихідців з України, незалежно від етнічного походження), так і щодо взаємних прав та обов’язків України і діаспори. Правовий статус закордонних українців нічим не відрізнявся від правового становища будь–якого іноземця[1]. Термін “закордонний українець” не мав правового підґрунтя, а відтак не була вирішена проблема прав етнічних українців, які перебувають у громадянстві інших держав або є особами без громадянства.

Отже, вивчення питання щодо правового статусу закордонних українців як спеціального виду правового статусу[2] іноземців та врегулювання цього статусу є актуальним і своєчасним, оскільки залучення інтелектуального та економічного потенціалу української діаспори може бути корисним при розбудові держави, модернізації її правової та управлінської системи.

Враховуючи викладене, метою даної статті є: аналіз законодавства України про правовий статус “закордонного українця”; виявлення особливостей, що відрізняють його від статусу іноземця та особи без громадянства; з’ясування механізму реалізації Закону України “Про правовий статус закордонних українців”.

Питання про необхідність прийняття спеціальних законодавчих актів, які б дозволяли кожному окремому представникові української діаспори безпосередньо відчути турботу з боку історичної Батьківщини і відкривали б можливість застосування адресного підходу до кожного свідомого українця – громадянина іншої держави було порушено й окремо обговорювалося під час проведення II Всесвітнього форуму українців (серпень 1997 р.). Виходячи з цього, а також ураховуючи позитивний іноземний досвід, наприкінці того ж року розпочалася розробка проекту Закону України “Про закордонного українця”[3]. На жаль, суперечливі суспільно–політичні й адміністративно–реформаторські процеси наступного періоду не дозволили завершити цю законотворчу роботу, що пожвавилася після ІІІ Всесвітнього форуму українців. Лише на 13 році незалежності, 4 березня 2004 р., Верховна Рада України прийняла Закон України “Про правовий статус закордонних українців”.

Таким чином, нині правове становище закордонних українців визначається Законом України “Про правовий статус іноземців і осіб без громадянства” від 4 лютого 1994 р., № 3929–ХІІ і Законом України “Про правовий статус закордонних українців” від 4 березня 2004 р. № 1582–ІV, а також низкою підзаконних нормативно–правових актів.

Закон України “Про правовий статус закордонних українців”, який набрав чинності у жовтні 2004 р., структурно складається з преамбули та 13 статей, визначає умови (ст. 3) і порядок надання (ст. 4), відмови у наданні (ст. 6), а також підстави припинення статусу закордонного українця (ст. 7); порядок в’їзду та перебування закордонного українця на території України (ст. 8); права, свободи і обов’язки закордонних українців на території України (ст. 9); гарантії задоволення національно–культурних і мовних потреб закордонних українців (ст. 11).Слід зауважити, що в основу визначення терміна “закордонний українець” (ст. 1) покладено норми Конституції України, в преамбулі якої український народ визначаєтся як громадяни України усіх національностей. Таким чином, на статус закордонного українця можуть претендувати не лише особи, які мають українське етнічне походження, а й інші вихідці з України. При цьому усі претенденти повинні досягти 16–річного віку й мають бути громадянами інших держав, або особами без громадянства. Під українським етнічним походженням розуміється належність особи або її предків до української нації та визнання нею України батьківщиною свого етнічного походження. Що ж стосується іноземців–вихідців з України (тобто іноземців, які не є етнічними українцями), критерії, що визначають їхню приналежність до числа “вихідців з України” є нечіткими і досить абстрактними. Відповідно до ч. 2 ст. 3 даного закону походження з України заявник підтверджує відповідними документами або свідченнями громадян України, закордонних українців або громадських організацій закордонних українців [2].