Політичні партії як форма недержавного об’єднання: їх функції та роль в умовах політичних змін в Україні

Що стосується новітньої історії України, то в нас відбулася не тільки зміна державного ладу, а й зміна характеру самого державного управління. Така ситуація ускладнила сам процес політичного реформування.Незважаючи на суттєві недоліки, Закон України “Про внесення змін до Конституції України” має певні позитивні аспекти. Зокрема, прийняття даного закону стало новим етапом розвитку політичної системи України та суспільно-владних відносин у цілому. Запровадження пропорційної системи виборів заклало основу для подальшого посилення впливу політичних партій.

Українські науковці, ще задовго до імплементації політичної реформи акцентували увагу на необхідності забезпечення саме пропорційної системи виборів та парламентського шляху формування уряду. Зокрема, ще у 2001 р. С.Конончук наголошувала на наступному: “Партійна система в Україні в силу двох фундаментальних причин, а саме відсутності пропорційної виборчої системи та наявності непарламентського шляху формування уряду, не стала визначальним елементом творення влади. Роль партій на даний період загалом можна визначити як роль інструментів реалізації інтересів їх засновників та чільних діячів. Діяльність партій напрочуд мало торкалася місцевого політичного життя, не впливала на структуризацію суспільства, практично був відсутній суспільний діалог, провідна роль у якому повинна належати саме партіям як механізмам упровадження ідеології” [7, с. 27].

Про необхідність проведення політичної реформи та створення можливості для політичних партій формувати уряд писала І.Підлуська. Вона зазначала, що тільки тоді, коли партії отримають змогу формувати уряд, самі братимуть участь у його діяльності, відбудеться посилення ролі політичних партій та їх розвиток у цілому: “Проблема українських політичних партій, що істотно стримує їх розвиток і перешкоджає посиленню ролі політичних партій у суспільно-політичному житті, полягає в тому, що за чинним законодавством всі партії - як маргінальні “кабінетні створення”, так і переможці виборів - не можуть прийти до влади, сформувавши уряд у результаті перемоги на виборах чи вступивши у коаліцію з партією - переможницею. Наявна президентська форма правління виключає перетворення політичних партій на основних гравців політичної сцени. У парламентських демократіях, голосуючи за партію, виборець автоматично голосує за те, щоб її лідер став керівником уряду. Інакше голосування за партію, яка не може в результаті перемоги на виборах одержати виконавчу владу і реалізувати свою програму, має небагато сенсу. Саме цим пояснюється одноманітність і абстрактність партійних програм та байдужість до них виборців” [8, с. 103].

Як свідчить український досвід, зміни, що відбуваються в процесі здійснення політичної реформи, сама по собі пропорційна виборча система та парламентський шлях формування уряду ще не є гарантією якісного суспільного діалогу та відсутності з боку засновників політичних партій лобіювання власних інтересів. Це не стало також стимулом для покращення якості змісту політичних програм. Останні вибори до Верховної Ради України засвідчили, що політичні партії України конкурували між собою не власними програмами розвитку держави, а агітаційною символікою та щедрими обіцянками.

Таким чином, постає питання про необхідність розробки конкретних механізмів забезпечення суспільного діалогу і унеможливлення для політичних лідерів займатися переважно власними, а не партійними та суспільними інтересами. Однієї лише політичної реформи для цього виявилося замало.

Чимало українських науковців наголошують на відсутності потреби в здійсненні політичної реформи. Вони підкреслюють, що роль та функції політичних партій у суспільстві в результаті її проведення майже не змінилися. Такої думки дотримується, зокрема, і Д.Ковриженко. Він зазначає: “Доцільність проведення конституційної реформи є сумнівною. Стара Конституція, яка була прийнята у 1996 р., могла забезпечити функціонування органів державної влади на найвищому рівні, за умови її доопрацювання. Основна причина того, що Основний Закон із моменту його прийняття не діяв (зокрема не діяли положення стосовно контрсигнатури, процедури призначення керівників місцевих державних адміністрацій, формування уряду) полягає у тому, що не були прийняті базові закони у найбільш важливих публічно-правових сферах” [9].На необхідності прийняття низки конкретних законів, що регламентували б діяльність усіх трьох гілок влади, наголошує і С.Телешун. Він, зокрема, робить наголос на наступному: “Найбільш ефективною для нас на сьогодні є президентсько-парламентська республіка, але з чітко розписаними повноваженнями основних юридичних осіб, тобто Верховної Ради, яка повинна нарешті стати парламентом, Кабінету Міністрів, який повинен мати закон про свою діяльність і Президента. При цьому мусить бути створена система балансу інтересів із чітко визначеною політико-юридичною відповідальністю. На жаль, поки що ми цього не маємо. Експерти підрахували, що в результаті політичної реформи у зв’язку з тим, що багато які закони поки недопрацьовані, ефективність державного управління зменшиться втричі. Завдяки політреформі ми зараз маємо шалений похід українського бізнесу у Верховну Раду, що суперечить засадам парламентаризму. Отже, хоча Конституційна реформа й показала свій позитив із тактичного погляду, адже вона допомогла досягти компромісу та уникнути громадянського конфлікту, проте, з іншого боку, стратегічно вона виявилася недопрацьованою” [10].