Політичні партії як форма недержавного об’єднання: їх функції та роль в умовах політичних змін в Україні
Як уже зазначалося, ставлення науковців та практиків до політичної реформи, яка здійснюється сьогодні в Україні, є неоднозначним. Частина з них переконана в тому, що вона не матиме своїм наслідком підвищення ефективності функціонування органів державної влади.
Так, зокрема, О.Северин зазначає: “Слід констатувати, на жаль, що “політреформа” не зруйнувала традиційну схему постсовєтської владної системи: “гроші - влада - гроші’- влада’ - гроші ...”, а лише законсервувала її та, таким чином, загострила конфлікт між реальними потребами суспільного і державного поступу та бажанням “системних політиків” закріпитися біля влади заради забезпечення власних інтересів… Справжня конституційна реформа дійсно потрібна, але вона може стати тільки продуктом широкого суспільного діалогу. Навряд чи будь-яка з провідних політичних сил України реально зацікавлена в такому діалозі. Тому громадянське суспільство має взяти ініціативу до власних рук, примушуючи владу до реально потрібної зараз реформи” [3].
Не можна не погодитися з думкою автора, що тільки громадськість має право вирішувати якою повинна бути реформа й чи потрібна вона державі взагалі. Між тим, політична реформа в Україні відбулася без широкого громадського обговорення, без консультацій із громадськістю, тому важко сподіватися на її підтримку з боку суспільства. І хоча на необхідності здійснення реформи наголошують багато фахівців, вони, водночас, підкреслюють, що будь-яка реформа має проводитися вкрай обережно та виважено, виходячи з реальної здатності суспільства її зрозуміти й сприйняти.
На думку М.Яковини, Україні політична реформа і зміни, які нею передбачені, взагалі необхідні, але не в тому вигляді, в якому вони здійснюються зараз: “Система влади, що склалася в Україні, відрізняється надмірною централізацією, закритістю від суспільства і високим рівнем корупції. Найбільше проблем у минулій моделі поставало через брак чіткого розмежування повноважень між Президентом і Кабінетом Міністрів у формуванні та реалізації державної політики. Зокрема, це проявлялося в інерційній практиці видання нормативних актів Президента з економічних питань, призначенні заступників керівників центральних органів виконавчої влади, а також у неконституційному впливові глави держави та його апарату на органи виконавчої влади через механізм “доручень…” Але ці проблеми, вважає автор, можна і треба було вирішувати в правовому полі Конституції 1996 р., оскільки більшість із них стали породженням неконституційної практики врядування часів президентства Л.Кучми, який узурпував поза конституційним шляхом надто багато повноважень. Деякі з цих проблем могли бути вирішеними відповідно до старої Конституції прийняттям відповідних законів - нової редакції Закону про Президента України, Закону про Кабінет Міністрів України, законів про міністерства України, про адміністративно-територіальний устрій тощо [4].
Політична реформа, що відбувається в Україні, на перше місце в політичному процесі висуває політичні партії. У цьому зв’язку постає питання про готовність останніх до такої ролі у суспільстві. Чи в змозі сучасні українські політичні партії взяти на себе відповідальність за розвиток країни, а не лобіювати власні інтереси чи інтереси тих фінансово економічних груп, які стоять за ними? Стосовно цього в середовищі українських дослідників існують різні точки зору. Наведемо думку В.Кулика, директора Центру досліджень проблем громадянського суспільства: “На жаль, українська партійна система виявилася неготовою до впровадження механізмів політичної реформи, оскільки політична культура наших партій залишає бажати кращого, а особисті конфлікти для них є значно вагомішими за конфлікти програм та світоглядів. Наша недавня виборча кампанія продемонструвала, що класичних політичних партій, тобто партій, які мають власну ідеологію, свою політичну програму, свої “дорожні карти” реалізації своїх обіцянок та проектів, нема. Натомість наші партії є вождистськими по своїй суті, орієнтованими на лідерів, на особистостей, і це не сприяє становленню громадянського суспільства та демократичних цінностей в країні” [5].
Політична реформа, зазвичай, означає перетворення політичного життя суспільства без зміни засад існуючого ладу.
Сучасна наука виділяє три основних різновиди імплементації політичних реформ:
1. Реформування суспільства “зверху”. У цьому випадку реформування здійснюється через волю правлячих еліт як результат усвідомлення ними необхідності змін.
2. Відмова правлячої еліти від влади та владних повноважень як результат усвідомлення нею безперспективності свого правління та відсутності підтримки з боку широкого загалу населення.
3. Всебічне реформування держави та її інститутів спільними зусиллями політичних сил (не тільки тих, що перебувають при владі) [6, с. 57].