Еволюція соціально-ціннісних поглядів у теорії і практиці управління державою

У XVII ст. відбувається активний процес обґрунтування теорій природного права і суспільної угоди. Серед авторів: Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Джон Локк та ін. Ними представлені оригінальні інваріанти інтерпретацій щодо причин виникнення права та укладення суспільної угоди як єдиного джерела законів, захисника інтересів особи. Раціональне пояснення механізму державного управління відбувається для забезпечення природного прагнення людини до свободи. Остання як найвища цінність стає рушієм світової історії в концепції Джамбатісто Віко: “Спочатку підкорені народи намагаються вийти з-під гніту та бажають рівності, потім, намагаючись перевершити рівних, стають на шлях до тиранії; тиранія на своєму вищому етапі змінюється монархією, що й завершує кругообіг розвитку історії”. Державну владу Віко називає природним явищем: “Хто не може керувати сам, повинен надати це право іншому... У світі завжди правлять ті, хто кращий за природою” [12]. Отже, природні схильності стають показником здатності управління як найвищого втілення свободи.Необхідність наукового підходу до державного управління висвітлюється в роботах Томаса Гоббса. Він виходить з того, що громадянська історія може скласти “підґрунтя науки про державу та мораль”. Він ставить питання: “Чому норми моралі та права за свою довгу історію підлягали таким значним змінам, часто навіть ставали кардинально протилежними? Відповідь досить проста: тому що від цього залежали певні майнові інтереси людей, їм вигідно було мати саме такі права. Коли ж це перестає бути вигідним, права починають спростовуватись” - насправді, переконаний автор - “...люди рівні від природи і підтримують своє існування всілякими засобами, користуючись необмеженою свободою природного стану. Це спричинює нескінченні війни, що загрожує людству самознищенням. Тому невпорядкованість природного стану обмежується раціональним актом суспільного договору, завдяки якому з’являються державні інституції, які здійснюють розумність управління, встановлюючи поняття правильного - неправильного, справедливого - несправедливого. Тому що зазначені норми не мають сенсу, коли немає спільної влади, немає закону... Справедливість та несправедливість - це якості людей, що живуть у суспільстві” [13]. Таким чином, встановлюється громадянський мир і складається суспільна угода, в основі якої лежить природний закон, що разом з природним правом становить сутність людської природи як єдність природного та позитивного розуму. Виникає держава, мета якої - “в єдності та підкоренні”. Тотальність управління перетворює державу на чудовисько-Левіафана, але, за Т.Гоббсом, немає іншого шляху позбавитись від самогубної стихії природного стану. Уже в роботах Т.Гоббса сформульовані цінності, які стають підґрунтям формування новоєвропейського типу держави та відповідного їй типу державного управління, це - природна рівність людей, що уособлюється в рівності перед законом, справедливість як критерій ефективності державного управління (оскільки у Т.Гоббса суспільство і держава ще не розрізняються) та безпека як кінцева мета об’єднання спільноти у державу.

Принципово нові ідеї управління державою на теренах Західної Європи з’являються у Новий час. Тут світ історично демонструє більшу індивідуальну свободу основної маси населення за мінімального впливу античної спадщини з її середньовічно-неоплатонічною традицією бачення людини частинкою ієрархії Космосу. Зовсім інша структура державного управління складається за умов існування конституційної монархії або буржуазно-демократичної республіки.

Стратегією розвитку новоєвропейських держав вже стали економічні практики, а не збереження сталої соціальної ієрархії. Трансформація державного управління полягала у розмежуванні політичної та економічної стратифікації. Соціальною репрезентацією державного управління були вже не представники дворянства чи духовенства, що очолювали політичну еліту за часів Середньовіччя та Відродження, а члени третього стану - виробники й торговці. Потреба легітимізувати свій реальний статус у правовому вимірі створила інститут громадянського суспільства як засіб боротьби за поєднання економічної та політичної свободи. “Для того щоб розкласти феодальне суспільство і звести його до своєї основи в особі окремої людини, політична революція проти старого порядку була покликана знищити всі прошарки, корпорації, цехи, привілеї, всі інші інститути, які порушують принцип рівності підданих перед державою”, - вважає російський дослідник К.Гаджиєв [14, с. 24]. Сфера державного управління мала бути не лише секуляризована, а й закріплена у новому соціальному статусі.

Процес формування національної держави та механізмів її управління відбувався тоді в тому значенні, в якому ми використовуємо його зараз. Державу починають розуміти не як певну спільність людей, а як апарат забезпечення і дотримання інтересів членів суспільства. Із державним апаратом управління пов’язується закон - запорука міцної і стабільної держави, дотримання громадянських угод і охорони приватної власності. Саме в західних країнах Європи практика управління монархічного управління доповнюється новою складовою, яка поступово змінює сам механізм державного управління та його соціально-ціннісні засади. Разом з посиленням ролі світської влади, що розглядалось як підґрунтя стабільності в умовах зародження і поширення капіталістичних відносин, спроможних захистити власника й підтримувати порядок в суспільстві, не втручаючись при цьому в приватне життя особистості, у Західній Європі виникає новий важіль управління, який претендує підвищитися до статусу державного, - громадянське суспільство.Упровадження сучасних ціннісних обґрунтувань і теоретичних здобутків у практику державного управління, на нашу думку, в Західній Європі та Північній Америці відбувається у ХVІІІ ст. Йдеться, приміром, про проголошення Декларації незалежності, Біля про права та Конституції в США, Конституції та Декларації прав людини і громадянина у Франції. Декларація незалежності на державному рівні нарешті проголосила самоочевидними істини: всі люди створені рівними, вони мають від Творця певні невід’ємні права, серед яких є право на життя, свободу і на прагнення до щастя. Вона містила також тезу про свободу совісті як природне право людини [15, с. 4].