Еволюція соціально-ціннісних поглядів у теорії і практиці управління державою

Протилежною позиції Платона, який визнавав необхідність обмеження приватних інтересів задля безпеки ідеальної держави, є концепція Арістотеля, хоча він також визнавав природне походження держави: “…будь-яка держава - продукт природного виникнення, як і первинне спілкування: воно є довершенням їх, у довершеності ж виявляється природа” [6, с. 413] і наполягав на первинності держави порівняно з родиною. Для Арістотеля кінцевою метою людського існування, абсолютним благом, безумовно бажаним для всіх, так само як і кінцевою метою держави, а отже, і процесу управління державою, є щастя як розумна діяльність людської душі. Воно досягається через опанування доброчесності, яка для нього є “нормальним розвитком природних спонукань” [6, с. 206]. У Арістотеля ціннісне є підґрунтям існування держави, її складовою та умовою державного управління. Наприклад, справедливість обидва вищеназвані філософи пов’язують з уявленнями про державу. Право вважається мірилом справедливості, а отже, є засобом упровадження цінностей у державне життя. При цьому Арістотель, дещо глузуючи з платонівської “ідеальної держави”, у власній концепції залишає за людиною природне право на створення сім’ї, на володіння приватною власністю та наділяє людину певним колом індивідуальних прав, “аби кожний міг вільно розвиватись до повноти душевних сил, які йому необхідні” [6, с. 211].

Політична думка Стародавнього Риму й Стародавньої Греції нерідко розглядається в єдності. Для цього є зрозуміла підстава. Грецька філософія, культура, наука дуже вплинули на римське суспільство. Розглядаючи державу як найвище втілення людського розуму, мислителі Греції й Риму конструювали різні моделі держави, в яких найбільш повно, на їхню думку, проявлялося свідоме начало. Однак слід мати на увазі: якщо в політичній думці стародавніх греків переважав соціально-політичний аспект, то у римлян - правовий. У греків проблемами держави й права займалися філософи, у римлян - юристи, які мали в цій сфері безсумнівні заслуги. Зокрема, першим, хто ввів у науковий обіг поняття громадянина як суб’єкта права й держави, був Марк Тулій Цицерон - відомий оратор і державний діяч Стародавнього Риму. При цьому, на відміну від Платона й Арістотеля, які вважали, що природне право й держава невіддільні одне від одного та виникають одночасно, Цицерон стверджував, що спочатку виникає природне право, а вже потім з’являються держава й писаний закон [7, с. 69].

Виникнення монотеїстичних світових релігій та утвердження християнства у статусі офіційної ідеології пізньої Римської імперії у ІV ст. призвело до посилення впливу релігії на державні процеси. Це спонукає західноєвропейську систему державного управління до формування нової ієрархії цінностей: з одного боку, християнська теологія постулює: “для нас немає більш чужих справ, ніж справи державні”, а з другого боку, глава церкви - Папа Римський - перебрав на себе і світські функції, що сприяло затвердженню догматів церкви у державних законах, а джерелом понять “закон”, “право”, “справедливість” стає Святе Письмо, освячуючи цим їх божественну природу. Тобто світська держава набуває другорядного значення (“не маємо тут постійного граду, але шукаємо майбутнього” [8]), а, поряд із цим державна влада сакралізується, стає ланкою божественної вертикалі влади.

Легітимізацію державної влади і визначення механізму її управління в розумінні політичних мислителей доби Середньовіччя можна побачити на прикладі робіт Блаженного Августина. Управління державою розповсюджується на “тварний” світ та на володіння ним - це “природний порядок” за Августином. Він протиставив два гради - Божий та людський, наголошуючи на необхідності підкорення та служіння людської держави Божій, “бути органом церкви, мечем віри проти невірних” [9, с. 601-605].Більш натуралістичне розуміння процесу управління державою можна побачити у творах Фоми Аквінського. Встановлена Богом влада несе людям добро, тому їй варто беззаперечно підкорятися. Головне завдання державної влади - сприяти загальному добру, піклуватися про справедливість у суспільних справах і забезпечувати мир підданим. Але використання влади може бути поганим. Тому тою мірою, якою світська влада порушує закони Бога, піддані мають право чинити їй опір. У політичному вченні Аквінського визнавався суверенітет влади народу: “Король, що зрадив своєму обов’язку, не може вимагати покори. Це не повстання, спрямоване на скинення короля; оскільки він сам повстав, народ має право скинути його. Однак краще обмежити його владу, щоб не допускати зловживань. З цією метою весь народ повинен брати участь в управлінні. Державний лад повинен з’єднувати обмежену й виборну монархію з аристократією за ознакою вченості і таку демократію, що забезпечувала б доступ до влади для всіх класів за допомогою народних зборів. Жоден уряд не має права стягувати податки понад міру, встановлену народом. Усяка політична влада здійснюється за згодою народу, і всі закони повинні узгоджуватися з народом або його представниками. Ми не можемо бути в безпеці, поки залежимо від волі іншої людини“ [цит. за 10]. Вчення Аквінського містить ідею теократичної держави як найкращого устрою державного управління, що об’єднує в собі дві благословенні Богом гілки влади: світську та духовну, світська влада, у свою чергу, підкорюється духовній. Обов’язок громадян полягає у цілковитій покорі владі, навіть деспотичній - вона слугує для спокути людських гріхів. Право змінити таку владу належить виключно церкві. Таким чином, за всієї різноманітності цінностей середньовічної державної влади запорукою ефективного управління є християнська покора.

Проблема ціннісних орієнтацій державного управління Західної Європи доби Відродження була сформульована італійським мислителем і дипломатом Ніколо Макіавеллі. Він робить спробу розвінчати авторитет католицької церкви, яка на початку своєї діяльності була символом незалежності Італії, а за часів життя Н.Макіавеллі перетворилась на найбільшого власника й гнобителя народу поряд з іноземними завойовниками країни на тлі її роздрібненості. Сформульоване Н.Макіавеллі вчення про матеріальний інтерес як рушійну силу суспільних процесів певним чином похитнуло традиційно ціннісне обґрунтування важелів державного управління. Проте свобода залишається для Н.Макіавеллі найвищою цінністю як стосовно людини, так і держави: “Доки всі насолоджуються благами свободи, ніхто не усвідомлює їхньої вартості, вони полягають у тому, що кожен може вільно і беззастережно користуватися своїм майном, не побоюючись за гідність дружин та дочок, за власну безпеку; володіючи цим, ніхто не відчуває себе зобов’язаним тільки за те, що його не ображають” [11, с. 260]. Цінність свободи як мети існування і орієнтира державного управління у цього італійського дослідника поєднується з розвінчанням божественної природи державної влади.